Bonus 1. Панько на панщині

Присвячується пацієнтам, які до нас не ходять -

бо манікюр дешевше обійдеться.

Глава перша

За що, Афіни?

Зранку шкіра Елісон пахне теплим солоним морем. Втім, хіба море в Афінах буває несолоним? Вона каже, що буває, а я їй вірю - навіть коли вона дуже майстерно прикрашає дійсність.

Мабуть, довгий час моя дійсність була занадто неприкрашеною. Такою, що я перестав бачити у ній світлі сторони буття. Навіть і не думав, наскільки холодно мені було ув Англії, й що волога може бути схожа на молоко. Тепер от відігріваюся щоночі й щоранку, - доки не задзижчить телефон, якого хтось ізвечора забув відключити.

- Гастріт, досить дрихнути. Іди, забирай свого різопуза.

- Хай тобі... Шо знов, бляха-муха?!

- Іди, кажу, й бігом. Кава у нас так собі, але іншої не виписують.

Нашого коронера Йоанікіса я жартома називаю “околотошний”, і він дуже тішиться з того чудернацького епітету в оригінальному звучанні. Вимовити не може, а регоче, мов коняка. 

- Околотучній?

- Чом би й ні? Нудликів менше жери.

У нас із Йоанікісом тут повне взаєморозуміння. Він одразу почав скаржитись мені на живіт, щойно я прибув до відділку зареєструватись. Не те щоби це дуже потрібно, але так порядніше. Тепер я маю слухатися ще й жінки. 

Цьомкнувши Елісон в розпашілу потилицю, застрибую в абищо і по дорозі до ліфта згадую всі найсмачніші епітети знайомих мені мов. Адже кнопка ліфта всім своїм тьмяним, пропаленим виглядом освідчується мені в любові до спорту.

До відділку ближче, ніж бігти на своїх двох з вісімнадцятого поверху. Якій тварюці здумалося пропалити кнопку ліфта, й гадки не маю. Свої такого не зроблять.... Втім, інколи я надто переоцінюю своїх, на що коронер Йоанікіс мені досить неоднозначно натякає.

- Один ультрас позичив мені дубиняку, бо я свою проспорив на рахунок між “синіми” та “червоними”. Ходжу тепер, як уйобок, зі шліфованою бітою. Блищить на сонці, падло.

Утім, невпевненість його ранкового похідняка свідчить не лише про вчорашній вирішальний матч між "Панатенаїкос" та "Астонвіллою". Кремезну фігуряку в формі, що тріщить по швах, підозріло заносить в правий бік у попереці.

- От що за бурду я жлуктив, га? Сік тіпа натуральний, а печінку вийма, немов маніяк у трилері.... Шо зжерти, аби не конати? Давай колись.

- Краще спитай, чого не жерти. Ти Хатіба за шо прихопив?

- Не за шо, а де. Ондо сидить, бачить уві сні голих баб.

Змучений вигляд мого афінського гіда й легенькі посмикування натякають на те, що в його сні - більше однієї баби в японській формі Другої світової. Знов накурився, скотино.... Інакше чому б йому лаятися на чистюсінькій німецькій, ще й так хтиво?

- Гастрику, я все розумію, біженці, гуманізм, права людини, - Йоанікіс, відхлюпуючи негазованої з пляшки, вивчає янгольське обличчя Хатіба. - Як-от спить - людина людиною. А як бачу його, сцуко, з повним рюкзаком, - мені щось робиться, Гастрите. Бля, от праву ногу мою в фонд науки, щось робиться!

Зминає ранкову газету в щільну кулю та з розмаху закида її у корзину в протилежному куті кабінету. Там уже принишкла біта. Навіщо вона йому, з його пузом - знає лише тренер албанської збірної з футболу. 

- В рюкзака ти, йому, звісно, не дивився.

- Звісно. Я шо, дурний, чи шо? Боже бережи. В мене троє дітей, а в жінки завтра ювілей. Нічого так буде подарунок, еге ж? Ми їдемо на Корфу, в мене відпустка аж три дні. А тут ти. Зі своїм палестинцем чортовим. Хто він тобі? Тьотя, дядя, сват? Гід-шкід. Та я таких гідів... . Нехай не бреше. Я змушу його відмивати побілку в Акрополісі. 

Йоанікіс поглядає на біту, зціпивши зуби. Йому явно кортить пограти в бейсбол - і м'ячик запиливсь, біля шафи з абикуди напханими папками. 

- Ладно. Я лишуся, ладно. Такі в мене обов'язки. Так повинно бути, еге ж. Тільки раптом шо, начепи на салатик з мене свою медальку. Добре, пане лікарю?

Він хронікер, в нього хронічні атаки й по дві години спілкування з п'яними туристами щодня. Рюкзак у Хатіба, й правда, нагадує коронерське пузо без форми. Він його навіть не знімає, доки Йоанікіс прилагоджується до засалених замків. Щойно розстебнувши, ледь не відскакує до стіни. 

- Ото...., - бурмоче, чухаючи потилицю. - Це всього лише навсього старий шланг. От на хєра йому це, скажи, га?

- В нього руки золоті. Чого ти не подзвонив його бабі?

- Ги, хароше питання. 

Дістає з кишені телефон Хатіба, гортає фотоальбом.

- Нє, я все розумію, дружба, любов, тіпа, без расових упереджень. Але де, як, хай би їм повилазило, вони чіпляють отаких дівчат? Ти подиви, подиви. Воно ж біднюче, мов миша церковна. Я, бля, зуб даю, шо в неї десь отам, наверху, старий коханець, в якого стоїть лише по празніках весни.

- Може, й так, - поглядаю на блаженну посмішку Хатіба. - Агов, Алібабай, у крані вода з’явилася. Іди виперись.

Хатіб немовби прокидається з якогось удосвітнього сну, де молоді знедолені жительки далекосхідних степів тяжко схлипують над золотом своїх підземних кащеїв.

- Ти мой кітайка нє трогай. Мой кітайка дорогой, да. Харошій, малчалівій, англійській только пісать можіт. Дай рукзак, сам зарвус.

- Та пішов ти, - зітхає Йоанікіс. - Шоб ти мені в стіну навіки вшкрябався? Хай Бог милує.... Гастріте, ти як хочеш, а я викликаю саперів. Не можу я спокійно на шланги в рюкзаках дивитись. В мене і так професійна несплячка. Дякую тобі, Боже, що я не француз, бо повісився б. Знаєш, як ми його взяли, Гастріт? Біля смітника, де моєму практиканту якась свинота руку пробульбасила з травмата.

- Ого.... Та я, звісно, розумію, що. То улюблене місце Хатіба. Печера розбійників. Або просто марнотратів, пробачте на слові, пане офіцер.

- Бля, Гастріт, сцуко твою мать! - Йоанікіс аж підскакує, трусячи обдряпаними кулаками. - Я тобі кажу, моєму напарникові руку пробульбасило, а тут, як Божий день, оце тулить зі своїм рюкзаком! В три години ночі, хай йому грець, навпростець! Шо я повинен був подумати, га?! От шо?!

- У меня травмат нет, там всьо резіновій, - зітхає Хатіб. - Всьо, что тібе нєкогда рімантірават. Всьо, что твой дєті паламаль, а ти купіль новий...

- От не починай, от не починай, - Йоанікіс відчайдушно викидає з Хатібового рюкзака всілякий мотлох, якому навіть важко підібрати назву. Розчаровано зітхає, діставшись дна.

- Бля, скотино, мене через тебе з аеропортових змін поперли.... Заступнічкі твої, бережи їх Боженько. Ї шо я тепер у рапорті напишу?

- Запросив у гості, як цінного свідка, - легенько штовхаю його в лівий бік. - Хатіб, ти шось бачив?

- Нічого я нє бачіль. Іскаль всякій резіновій штука, всьо резіновій. Там бак атдєльний, для всякій пластік, очінь удобно. Бомж іщет адєжда брендовий, з пятна ілі вчєрашній. Я наука, мне для науки надо.

- Ач, прохвесор, - Йоанікіс почісує потилицю. - Вірю, вірю, шо ти резинову бабу не клеїш. А скажи мені, страдалєц бомбардіровошний, - о, Гастріт! бомбардіровошний, во! - скажи мені, дорогенький, рідненький, дорогоцінний пожирач мого сімейного бюджету, чи ти не чув біля сміттєвих баків чого-небудь надзвичайного, крім співу нічних пташечок?

- Вночі в Афіни пташька не петь, а спать, - Хатіб ліниво потягується і тулить до рукомийника. - Я під ранок іскаль, відєл, всякій ігла валялся, пісок закідаль, чтоб деті твої нє наступіль.

- Ах ти ж мій благодєтєль. А чи не чув ти, як ті голочки об землю стукалися?

Хатіб дивиться на нього через плече, немов на схибнутого.

- Слушій, тібе опірація на ух надо? Ти слух савсем пропал. Какой аб землю, ти сам падумай. Їх там биль, может, раньше. Намного раньше. А твой тютька кто другой з травмат валил. Савсем другой. Панімаїш?

Гумова логіка Хатіба переконує навіть мене. Краще б я зараз робив те, про що він тільки мріє.

- Став, околотошний, кавника, - зітхаю, глядючи на збляклого Йоанікіса. - І цукру побільше, бо не проснесся. А тепер подумай, доки вода кипить. Добре подумай. На хєра комусь валити з травмата твого практиканта? Твоя ручечка - набагато видніша ціль.

- Ти ще його ручечки не бачив, - бурмоче Йоанікіс, обшукуючи власний стіл. - Знову цукор зтріскав, мамчина радість. Заколібав мене цей практикант, панімаєш? Бігає пішки, ходить зігзагами, дудлить “Колу” зі скляної пляшки. Я його питаю: “Шо ти тут робиш вапще?” Воно мені: “А шо вдома робить? Спутнікову тарєлку крутить по двадцять п’ятому разу?”. В усякому разі, потриндів із цим-от і навіть не оглух. Будут таткові ночви. Давай, складай свій мотлох. Стій, а це шо?

Витягує з купи резини ретельно зав’язаний кульочок. Хатіб густо червоніє й опускає очі.

- То не мої. На развал купіль, новий. Чесно, новий. Красівій очень... .

Йоанікіс, вилупивши неспані очі, дивиться на чорні мереживні стрінги з рожевим пір’ям.

- Отакої, мля.... А ти впевнений, що її дідуня ті стрінги не натягне поміж твоїх верхніх півкуль?

- Не натягне. Спасіба скажіт. Єго стрінгі дарагой очень, а єму на похорон капіть нада. На памятнік балшой, гранітній. Статуя назівається.

Хатіб дуже швидко й ретельно запихає мотлох, як було, і закидає рюкзака на плечі.

- Ти в пад’єзд аткритій паіщі, там ящік тоже аткритій биваєт. Писма всякіє, газети. Девушька парень пішіт, парень девушька. Я тибе не галубой, стрилять в тваїх калег з балшой жопа. Ізвіні, пажалуста. 

Йоанікіс полегшено зітхає, обмахуючись газетним віялом.

- Слухай, - шепочу в його поросле рудими кучерями вухо, - у мене в під’їзді від кнопки ліфту прикурювали. На вісімнадцятий полізеш?

- Ти там живеш, сам і лізь. І нема чого тут зі мнов у Шерлоки Холмси гулятись. Звісно, куди ж воно ще пушку скине. Уйобуйте звідси, доки я вам газку не піддав. А шо, сміттєпровід прочистить реально до хєра коштує?

Глава друга

Як день почнеш

Власне кажучи, ми з Хатібом живемо в одному домі. З гідом в Афінах інакше не буває, особливо коли він кудись ізникає серед ночі. До того ж, він ще й колега мені. Хірург. Просто хірург. 

Ледве відхекавшись, оглядаємо ліфтову кнопку. Хатіб вдивляється в неї спочатку одним туманним оком, потім другим. 

- Сігарєт отак не пропалить. Пластмас крепкій. А тут до самій провод пропаліл. Слушій, ти коп не ругай. Он харошій коп. Не біль, не тягаль, на стульчік спать посаділь. І сам нє спаль.

- А чого б йому не спати, коли можна Боткінсові стояка ранкового перебить?

- Хі, я тожі злой, кагда пацієнт званіт утро. Зачем утро званіть? Апендицит нє баліт, гной не ідє, а воно званіт. Баліт, гаваріт, баюсь, атрежут. Баюсь-баюсь.... Слушій, можіт, їх такіх пуст хабібі лечіт?

- Ми з нею й без того півдня сперечаємось про перевагу соматичного над психічним. Прикольно. Як не тіпок, то привід для наукових дискусій. То чим пропалили кнопку, ти, вусохвіст?

- Какой-то інструмєнт, маньяцкі, - він аж мрячно вивалює білки, малюючи руками в повітрі. - Будь уверін. Коронерські філмак, дакументални. Ето тибе не уліца разбитих фанарей, жівая зйомка. Лів, аргументи і факти.

- Чудово, вірю, - киваю, аби він тільки замовк. - Тупа агресія - точно не моє. Ховай голову, вона тебе приб’є.

- Ниправда, ана добрий. Просто злой утро, как всє женщіна. Кагда мужь біжіт, не здєлав дєло. Мой кітайка матюк єрогліф пішіт на стол фламастєр. Пашлі, я коврік прикінус.

Акуратно, намагаючись не тупотіти, пропихуємось у крихітний передпокій. На кухні - жодного поруху. Чисто, як в резекторській. Навіть тараканячий труп лежить догори лапками, паралельно віконниці. 

- Спіт. Ілі падслушіваїт, - Хатіб вмикає електрочайник і виймає з кишені два стіка розчинної. - Она, правда, не тот женщіна, другой?

- Все ти знаєш, пронозо. Правда, не та. Сумніваєсся?

- Тибе відно. Італьянци всігда два, по шеф знаю.

- От шо, хабібун, - дістаю з полиці дві великих чашки, - якшо ти й досі переконаний, шо в мене не всі вдома, то й у тебе когось не вистачає. Шо недобачу, знайде мій кузен, а ти його знаєш.

- Ой-ой! - Хатіб прикриває голову руками. - Давай лучче про манікен. Я тоже манікен придумаль, пачті мнагаразовій. 

На тобі, довгоочікуване наукове відкриття з геофізики. Гоша з елітної британської нейроклініки в його картині світу - давно вчорашній день. Хатіб щиро не розуміє, навіщо звичайному манекену всі ці технологічні навороти. Він має бути зліпком реальності, а на це в Хатіба йде хвилини дві максимум.

- Он там пачка солоного арахісу, в Елі на нього алергія. Блін, де вона сховала настільну клейонку?

Намагаючись не грюкати кострулями, перериваю кухонну тумбочку, гірко зітхаю.

- Шо вже там, розкладайтесь на обідньому, - позіхаючи, з’являється в проході. - Пацієнтів сьогодні немає, принаймні, моїх. Щоправда, я весь ранок шукала нерви в твого манекена.

- З собою забрав, - гигикаю. - Він - чудовий слухач з психосоматики виразників, чи не так?

- Я нічого йому не доводила. Просто роздивлялася травну систему, в якій бракує інервації. 

- Дорогенька, я знаю інервацію травної системи напам’ять. А чого не знаю - нагадає енциклопія для чукч. За пацієнтів ти круто помилилася.

- Жінки не помиляються. Жінки хиблять.

Витягає з холодильника лоток яєць і ретельно вимиває кожнісіньке. Хатіб гірко схлипує.

- Ай, зачем? Я би куриний какашька на аналіз брал.... Хабібі, дай шкарлупка, ну дай....

Отримавши кульок шкаралупок, пританцьовує по кухні, немов дитя з погрімухою.

- Ти спрашівать, зачем куріній какашька? Сухой какашька очінь харошій добріво. Какашька гармон плохой добріво. Єдят гармон, жопа балшой растьот. Мужік з жопа балшой бедній мужік. Денгі єст, а бедній. Баба ни можіт любит савсем.

- А яйця гормон їсти не боїсся?

Елісон привідкриває кришку з величезним пахнючим омлетом.

- Смотря какой гармон, - Хатіб радісно втягує носом запах прянощів. - Ти нам перец много сип, у нас работа вредній. І сол, сол пабольші. І часнок базарній. Дорого здес базарній?

- Сходи на базар, побачиш. Бабця садовий дешевше продасть.

- Тепліца тожі харашо, ни бойся. Гармон типліца разній биваїт, а часнок гармон ни нада. Часнок сонце нада. Гармон животній кушаїт, чтобі балшой расті. А я худой жівотній очинь люблю, з ніго бульон харошій палучаіцца.

Акуратно викладаю на столі гумовий мотлох, підниваючи шось під заспокійливу тринділку Хатіба.

- Значить, так, неуки дієтології. Когутя їм я і Хатіб. Ти, женщіна, їси тільки курку. Поняла?

- Гм, - Елісон зачаровано поглядає за моїми рухами. - А як вирізнити курчатко від курчати?

- Нічіго ти, хабібі, не панімаїш. Курка надо базарній хотя би раз взять. Папрасі свежій дать. Савсем свежій. Панімаїш?

Елісон хапає диванну подушку найвищої щільності. Там гречка, кожне зерно розміром з гравій.

- Я свіжу рибу ніколи не купую, ти, гівнюк шкаралупошний! Коли вона б’ється під руками, знаєш? А як вищить різана курка, теж знаєш? Порадник, блін....

- Ну прасті, прасті, пажалуста! - падає на коліна, зариваючись лобом у килимок. - Я сам абщіпіват буду, дешевий найду, целій принісу! Пітух і курка очень надо атлічат, ілі ти хочіш, шьтоби твой мужь стал жіна савсем?!

Елісон задумливо приставляє обгризений гумовий м’ячик до обривка резинового шлангу. Хатіб радісно ляскає в долоні й дістає канцелярський ніж.

- Нєт, острій, дай тупей. Вот, харошій. Мягкій ризіна, зубкі детскій прагризьот, вавка язік будіт. Шьланг острій давай. Голка харошій, матеріал тожі, плотній, как нада. Лєска не парвьот. Сматрі, ета опухол. Вот опухол, нада убрат. І кішька зшіт, чтоб кров ни тікла. Понял манікен?

- Та поняв, поняв. Крута штука, працюй. Елі, пішли, шось покажу.

Виводжу її до під’їзду, тицяю пальцем у пропалену кнопку ліфта.

- І шо?

- Та нічого, - вдивляється в кнопку. - Типова тупа агресія.

- Не може бути.

- Чого ж не може? Раптом воно ліфти ненавидить? Мало шо там з ним у ліфті було. І взагалі, може, його там собакою обізвали. От вік і гавкає десь там, на золотих афінських звалищах. Ви мене дістали, з самого ранку. Я вам не консьєрж, і моє прізвище не Йоанікіс.

- Оце вже зачіпка. Чаю мені, чаю, і такого, шоб я когось у під’їзді не привалив.

Елісон чимало схудла за час нашої подорожі, але сили в руках у неї лишилося не менше, аніж до наших стосунків. Вона ледь не за шкірку втягує мене на кухню, ще й захлопує за собою двері, аби сусіди не заглядали.

- Послухай-но, жартівничок, тобі явно чогось у житті не вистачає. Наприклад, моєї сестри, яка б тебе за такі жарти ганяла кругами по всьому району. А мені її не вистачає, розумієш? І часом я курю, тут, у під'їзді. Не вистачало ще, аби весь під'їзд казав, що з Англії приїздять самі психи.

Вона страшенний псих зранку. От класичний психолог, викапаний. Все має йти лише за її планом, бо вона хоче спати, й її не вистачає на мої вибрики. Я б теж спав, але ж я в тому не винний, а вона ніяк не хоче розуміти такого звичайного факту.

- Мгм. Слухай, ну ви ж не сіамські, щоб помирати одна слідом за одною. Треба ж якось жити, мала. 

Її аж трусить від моїх банальностей, тому краще жувати те, що вона зранку наготувала - хоч у ньому всьому смак сну. Блаженного ранкового сну, в який вона провалиться, щойно я вискочу на роботу. А тут ми відпочиваємо. В усякому разі, ми так думали. 

- Відмінності, спільності, це все дуже цікаво, і не лише для науки. Для буденного життя. Вона тобі сниться?

- Не те щоб, - Елісон тремтячими руками насипає чай у заварник. - В близнюках, правда, багато спільного, і те спільне може відкритися зовсім несподівано. Може, природа так розпорядилася, щоби близнюки одне без одного не помирали....

- А я тобі про шо? Знаєш, коли я жив з тобою в боксі - хоч і недовго - мене щось непокоїло, постійно. Не лише те, про що ти подумала. Значить, так було треба. І врешті-решт, оте, що її більше нема, не так вже і погано. Ми б з нею сварилися, ти б через це постійно засмучувалася. В ній було щось таке, що не просто мене дратувало, а вивертало навшпин.

- Оце ти дарма, - ставить переді мною чай і відвертається до вікна. Їй аж зуби ціпить. А що я можу з собою поробити? Коли не відчуваю особливого жалю з приводу смерті її сестри, через яку я півгодини був упевнений, що Елісон більше немає на світі. 

- Добре, Елісон. Добре, я мовчатиму.

- Я не цього хотіла. 

- Звісно, ти ж психолог. А я не твій клієнт. І ні братів, ні сестер не маю. 

- Крім Соткінса, - вона знає, куди бити. - Життя в нас було різне, от чому “таке”. Не хороше, не погане, просто різне. А жити вона не змогла без того, без кого справді не могла жити. Мабуть, так сталося б і з нами....

Обожнюю, коли її пре на романтику з серії недоведеного науково. Чи, може, вона скачує ці фрази з грецьких серіалів спеціально для мене? А приємно ж... Сідає поруч, кладе мені голову на плече.

- Евксінтія мені жалілася то на біль у серці, то на болючу порожнечу. Наче зсередини щось вирвали, ще й сіллю зверху припекли. Боткінсе, вони ж тебе, можна сказати, виховали. Чого ти на них постійно сіпаєсся?

- Угу, про мертвих або добре, або нічого, знаю. Лежать собі з Антоніо поруч, немов Ромео з Джульєтою, що померли абсолютно природнім шляхом. Мала, я не хочу розслідувати їхню смерть. Не хочу, й тобі не раджу. То страшна пропаща, ти ж знаєш.

- Мгм. Простіше прийняти, як є, й жити далі. Хатібе, чаю хочеш?

Деякий час мовчки сьорбаємо чай - навіть Хатіб, думки якого пробігають по жвавому обличчю загадковіше за жіночі. Побачивши мій пильний погляд, набундючується.

- Смотрішь, как коп ужясні. Каго видішь? Маніяк, тирарист?

- Та йди ти. Просто прикольно бачити живих людей. Ніяк не можу звикнути після вчорашнього моргу. Дарма ми це затіяли. В одпуску треба відпочивати, й усе. А трупи, хай навіть ексклюзивні - їм теж відпочинок потрібен. 

- Каму, жєртвам подліх атравленій? Ти віділ, какіє у ніх глаза аткрітій? Канец нідєля, віставка закроїтся, похорон, а ти тут атдихаїш. Кнопка ліфт знаїш чиго папалений біл? Один какой-то девушька один какой-то юноша в ліфт шьто-то не разрешіл. Юноша сильно абіділся і лифт папортіль. 

Елісон вдивляється в невинні очі Хатіба розфокусованим поглядом. Вона така чудна, коли розпатлана. Схожа на Сі Сі Кетч у супермаркеті. 

- Версія на сто балів, фантазер. Китайка дозволяє?

- Баюс, китаїц многа будит. Один китайка знаїш сколко китаїц ражаїт? Палец ни хватит пасчітат за раз. Весь мой симінной ридина апладатваріт один яїц. Вот какой китайка моцний, дарма што худой.

Отут і я вже починаю замислюватися над оказіями китайського запліднення. 

- Мені подзвонити треба, психи з терапевтами. А може, не треба?

- Дзвони, бо як він подзвонить, то я його.... Ти знаєш.

Обіцянка Елісон зпустити мого стародавнього пацієнта зі сходів дуже зміцнилася після огляду моїх бойових поранень. Вірніше, того, що залишилося на тілі після ретельної праці Хатіба.

- А я хотів у гості, - ниє Пеппероні у слухавку. - Ідея з посмертними масками здалася мені надміру маніакальною. А може, депресивною. Драйву нема. Де його шукати, бозна.

- В кнопці ліфту. В поламаній кнопці ліфту, козлино.

- Дарма ти намагаєшся мене роз’ятрити. Я майже досяг дзену в прагненні бути досконалим пофігістом. І це турбує, навіть Карнегі не допомагає. 

- У мене таке враження, шо ти з книжкових сторінок почав лабати самокрутки. Є чудовий лікар-нарколог, хочеш поговорити?

- Скажі, что їму нільзя, он умрьот, как індєїц ат огнєнная вода, - Хатіб завалюється з чашкою чаю в крісло, піджовуючи солоні горішки. - Гаваріть ни буду, он в трубка пліват будит.

Нова зачіска Елісон помітно настовбурчується, над товстелезною книгою про психопатології, винайдені психопатологами. Обличчя червоніє рясніше, ніж за алергії.

- Дай я поговорю, - цідить крізь зуби. - Тільки хай не ображається.

Неохоче віддаю Елісон слухавку і схиляюсь над манекеном. Звичайно, пряма кишка. Довбана пряма кишка. Моя жінка переконує, що в пацієнтів з розладами кишківника нестерпний, занудливий характер. 

- Мгм, мгм. Лазили по всій околиці, шукаючи, де його розкидало. А вам було пофіг, бо там грошенятами не пахло. Так? Не смійте заперечувати! Нога - це ще не вся людина, так і передайте вашій бабці зі жбаном свиного молока. Можна подумати, ви брали в нього аналіз ДНК. Не брали? От і не триндіть, бо ви навіть в очі його не бачили. Краще б ви отих шукали, з фантазіями. Ах, маніакально-депресивний психо-оз.... Цікаво, цікаво. Навіть не дивно, правда? Ні, не від грільяжу. Ні, не від уламків, і ви це знаєте. Від чого? І я не знаю. Прокинулася в реанімації, як всі стандартні коматозники. Мозок не постраждав, бо він у мене, знаєте, кілька тисяч років стражденний. Чи скільки там, по ваших мірках, жіночій цивілізації?

Розлючена Елі має надзвичайно заспокійливу дію. Зручно вкладаюся на розгвинчене пузо манекена і під шипіння рідної жінки провалююся в короткий сон. 

Кнопка ліфта розростається до розмірів земної кулі. А в недрах землі не так вже і страшно, якщо бачиш ліфтову кнопку з тієї сторони. Паяльник, хай йому грець.... Підскакую, - аж Хатіб ледве не проливає чай.

- Давай-но спробуємо дещо зкліпати. З твого манекену.

- Кішька тонкій не палучаїцца. Для кішька толстий надо шьланг пилесосній. Єсть старій шланг пилесосній?

- Елі хламу не любить. Сходи, пошукай. Ет, тіко не заривай у пісок голки, я тебе прошу! 

- Ти шьто, ти шьто! - Хатіб докірливо глядить на мене згори униз. - Я дурной савсем, шьто лі, в пісочніца голка рит. Ни знаїш, я знаю, куда рит. Корон отроїт, он умній корон.

Закидає на плечі рюкзак, визирає з вікна.

- Добрій ни бедній люд аддал всякій хлам. Нет шьланг, а надо. Думай, Хатіб, думай. Діаметр шьланг пилесосній болше шланг стіралошній. Ай, придумаль!

Несеться в кухню, довго шурпається під мийкою. Радісно потираю руки, косячи на Елісон і запопадливо підкладаючи їй під руку картонну коробку від манекена. Все одно роздовбана....

Втім, вона і не думає лупити моїм телефоном об мою ж картонну коробку.

- То в чім він тебе переконав? - питаю підозріло, бо з Пеппероні вони давні опоненти.

- Ні в чім, - відповідає гордовито, і так само розкішно випинаються її ноги в піжамних шортах.

Глава третя

Пацієнт з припливу

Все ж таки жіноча інтуїція й слух непереможні. Продовжуючи базікати, вона йде до кухні, але звуків кари небесної не чути.

- Балшой шланг, видро мішаїт. Сантехнік піяни биль, шьланг забіль укаратит. Видішь, как ровна атрезал. І нимножько савсем.

Мабуть, Елісон бачить, як мої безсонні очі наливаються дуже характерним вогнем тупих ревнощів. А може, не бачить, що манекен і мийка для мене - дві різні галактики. 

- Іди допоможи йому закрутити.

Шо робить, аби не впасти мордою в багнюку? Плентаюсь на кухню, хапаю цигарку, сідаю поруч з Хатібом.

- От скажи, нормальні цигарки?

- Нармальни, єслі куріт без фільтр. Я знаю хапать, ти ни знаїш. Учі сантехника.

Заглядаю під мийку, на розкладені кільця, тяжко зітхаю. Хатіб обдивляється мої руки.

- Сильний рукі, пережмьош. Сматри, как я.

Спритно затискає шланг у зливну трубу, витягує, оглядає. 

- Чистій, видішь? А бил грязній, патаму что я не почістіл.

Надягає перехідник, встромляє шланг і акуратно затискає кільцем.

- От і все, нєук. Інструмєнт жіна даст, у неї рукі слабій, понял?

Елісон задоволено оглядає результати роботи. В квартирі її батьків усе має бути чикі-пікі - як і за життя сестри, яка зроду сюди не навідувалась. Хатіб порпається в телефоні, тихо матюкаючись.

- І шьто їму нада, етот синьор? Стрінгі купіль, харошій, дишьовій стрінгі. Сель на голова, панімаїшь? Весь капітал патратіл на поїск средства безсмертія. Луччі б на віагра патратіль. Синильні психоз, хабібі. Хочиш пагаваріт?

- Ще чого, - відмахується Елісон. - Постав на гучномовець, як він такий несором’язливий.

- Та йому пофіг, на цвинтарі купу прогулів понаставили, - вливаю в себе рятівну порцію чаю й розтягуюся на табуретках. - Ви триндіть, а я тіпа хребет рівняю. Може, насниться щось.... життєдайне.

Розмова старого римського пердуна з лояльним йому лицем арабської національності - річ надзвичайно захоплива. Хоча б тому, що одне триндить без вставної щелепи, а друге - по-своєму, бо жарять одну бабу на двох, але старий тільки гріє. 

Елісон розкладає настільний килимок на підлозі й незворушно п’є чай з блюдечка. Мені здається, чи очі в неї справді етрусські?

- Замружся ще раз, - блаженно зітхаю. - Ого! А тепер, як звичайно. Круто.... А як так?

- Природна пластичність, - підхихикує. - Мене постійно плутають з кимось іншим. І це так прикольно! Стільки всього нового можна дізнатись, не кажучи вже про себе. Знаєш, про що вони зараз говорять? Нізащо не здогадаєшся. Про мою сестру. Він - її колишній, вірніше, не колишній, а так. Просто так. Пофліртували й розбіглися. Нудило було страшне, і тепер я в цьому вочевидь переконалася.

- Гм, я думав, про стрінги. Елісон, я нічого не маю проти стрінгів, чесно. Мені дуже подобається. То в деяких старих пердунів є на них чудернацький комплекс. Чого так?

- Самій цікаво. Може, вони це сприймають, як виклик від справжньої жіночності. Від того, чого вони задовольнити не здатні.

Дарма я провокую її постійно міркувати зі мною вголос. Одного разу вона загрузила мене так, що я три дні її більше ні про що не питав.

- Тобто, ти вважаєш, справа не в комплексі матрони та гетери?

- Була б жива Чін-Чін, вона б тебе за це розцілувала. Знаєш, як її задовбало? Не знаєш, бо ти не був нею. І уявити собі не можеш, як то жінці слухати подібне щодня, майже з кожних вуст. А нас, жінок, задовбує бачити смужки від трусів під облягаючими джинсами. А ще гірше, під спідницею. Все тому, що якесь мудрило переконало, наче стрінги на великих сідницях - це погано. На пляжі несмак, так. А носити пишну спідницю на великій сраці - несмак, не більш несмачний. 

- Нічого ти не розумієш у чоловічих пристрастях, маленька. Сестра хоч один альбом з мистецтва тобі залишила?

- В мене є Ліз Пеппероні, - посміхається. - Не треба нагадувати про інфантині спідниці, я знаю, чому вони були такі широкі. Для цього не треба закінчувати художній факультет. І взагалі, перевернись на живіт. Чи ти постійно хочеш згинатися від найменшого потиску на сонячне сплетіння?

Спітнілий Хатіб вимикає телефон і вмикає електрочайник. Очі згасли, з кишені стирчить общипане пір’я від стрінгів.

- Загрузил савсем, пад самій завязка. Челюст надіваєт, нипонятно. Челюст снімаїт, непонятно. Єму сіделка нужін, а китайка балований, ни хочіт сіделка. Віль, у тібе старій бабушька єст знайомий? Очінь работячій бабушька нужін. Он, кагда паралізованій, сідя спіт. Разгинацца ни можіт.

- Тобто, крісло на коліщатках, і бабцю тра, шоб на роликах?

- Тіпа так, да. Он бистрий їзда любіт. 

Елісон вихоплює в нього з рук телефона, швидко тицяє пальцем по екрану.

- Слухай, ти, старий гівнюк. От прямо зараз береш своє сідельце в руки й женеш шукати собі кобилку. Не дзвони сюди більше, бо не зможеш ані їсти, ані любити, тільки молитись. Поняв?

Отепер мене дійсно відпускає. В спині надзвичайна полегкість, аж ніг не чую. Скакую на свої двоє - ноги ходять, хоч і в колінах ниє. Жінки - страшенно злопам’ятні, але як же ж це круто, коли вони, в один їм відомий момент, витворяють найочікуваніші речі. Щоб йому ще тиждень у вухах дзвеніло, драконові безкрилому....

Втім, якби не він, навряд чи я побачив би в афінському морзі оту незабутню виставку. 

Глава четверта

Прогулянка на двох

Китаянка Хатіба, виявляється, не менш ревнива, ніж ми обоє. Схоже, й він здогадався, хто підлаштував йому телефонну засідку - аби дотепати, до якого друга він рвонув ще з учора. Звісно, мені трохи шкода його, як мужику мужика, - проте, розбиратися з його статевими проблемами сам Бог не звелів. Хатіб і сам непогано з ними впорається.

Настрій Елі трохи зіпсувався, опісля бзда зі слухавки. От чому я б волів, аби ми жили десь на краю світу. Подалі від тих, кому не сила зіпсувати всі наші найкращі задуми. Від тих, кому крутить у кишах, коли ми сміємося, радіємо життю і не вступаємо у невиліковні конфлікти з власною природою.

Вона теж відчуває моє тихе обурення, що я даремно намагаюся приховати під звичною незворушністю. Ходити швидко для неї не проблема, зупинитись для плідних роздумів - теж. І відключатися від того, що в даний час засмічує мозок, вона теж вміє не гірше за мене.

От чому ми разом. І нехай увесь світ зачекає.

- Тобто, постріл у копову руку, пропалена кнопка ліфту й китаянчин дід - частини одного пазлу? Нічого маніакального тут не вбачаю. Схоже на звичайні розбірки між місцевими бандами нелегалів. Давай про це не думати. 

Зазвичай я ненавиджу вдавану наївність греків, але тепер мені навіть цікаво. 

- Якби ж то так, Елі.... Бандюга спокійнісінько ганяє містом із повністю легальними документами. І не факт, що він полізе у розбірки, не розібравшись із тими, хто, як завжди, опиниться крайнім.

- Тобто, ми з тобою й Хатіб?

- Ми троє для нього не більше асфальту під ногами, якими він рідко ходить. Уяви собі, шо той ваш поц із Хатібового телефону - не просто дід його друга, не просто шеф і не просто колишній твоєї сестри, а якийсь місцевий авторитет на пенсії. От чого б вони з ним тягалися, китаянка й сеструня твоя, любителька рідкісних випадків у її практиці? 

Я обожнюю її зачіску, з якою вона схожа на курку. І те, що зараз скажу - теж. Втім, Александра Папандопулос не з тих, у кого вистачає дурні мені довіряти. 

- Ти так і не заспокоїсся, - шипить. - Добре, ми розійдемось, щойно повернемось до Лондону.

- Я теж про це думав. Утім, давай дочекаємось, поки цей дід випустить нас ізвідси. 

Вона й не думала йти на пляж, тому доведеться тягти її до парку, аби вона хоч подивилася на воду. Я починаю сумніватись, чи так вже добре мені з нею, зовсім не тоді, коли вона сердиться. Ба більше, пропонує розбігтись, що я чув із першого дня наших стосунків. До мене повертається моє дивне дежавю, і я нічого не можу із цим поробити. 

Втім, Елісон аж пре поміркувати, і я готовий слухати її замість місцевого радіо. 

- Схоже, їй теж це набридло. Вона для нього не більше за ляльку, яку, в принципі, не треба дорого вдягати. Не думаю, що китаянки - настільки наївні дівчата, аби не розуміти, кому дістануться спадки їхніх перестаркуватих коханців. Вона передчуває, що він ось-ось.... Розумієш?

- Мля, Елісон, ну ви, жінки, немов кішки, чесне слово.... Може, там вже якийсь інший дід на прикметі, не подумала?

- Чому б і ні? Навіть упевнена, що це просте питання діди між собою давненько вирішили. Знаєш, оце наростаюче з віком прагнення до стабільності. До того, чого повіку не існувало, як такого. Лише суб’єктивне відчуття, бо з віком кожна людина суб’єктивується. Це навіть не дитячий егоцентризм. Уяви собі старий сундук, що увесь пропах нафталіном. Там затишно, молі немає, усі речі спаковано в полотняні ганчірочки. От і сидить людина в тому сундуку, визираючи з нього лише для того, аби проконтролювати роботи з випилювання домовини. Тобі з того світу болітиме, от скажи?

- Не знаю, не був. В коматозах усяких болить, але не тіло. 

- Ще скажи, що я ні разу тобі не наснилась.

- Зовсім ні, - брешу. Я просто не хочу зізнаватись, що то за сни були. Вона почне аналізувати.

- Добре. Ти мені теж не снився. Жодного разу. Це означає, що я тебе не втратила, принаймні, у мене. 

Вона зупиняється, немовби чекаючи, що я її поцілую, але її очі знов десь далеко.

- Кома - не сон, Елі, а стан мозку. Втім, лікарі мене переконують, що я просто був без свідомості. Живий, хоч і поворухнутись не міг, і не знав, де я. Душа існує, Елі, хто б що не казав. І до неї ніхто не достукається, окрім по-справжньому близьких. 

- Це правда. Коли я лежала без свідомості, то постійно говорила з сестрою. Думаю, вона була поруч і розмовляла зі мною про щось. Про те, що дійсно важливе для нас обох.

В неї стає дуже суворе, бліде обличчя, й на тілі синюваті прожилки. Вітер з моря час від часу пронизує, посеред суцільної спеки, й вона стрімко кутається в свою кофтину, більше схожу на химерний витвір якогось павука. Я знаю, що, врешті, ми розійдемось, але страшенно хочу відтягнути цю мить. І знову відчути, чому я захотів бути з нею, а не з Касею.

- Вілле, ти просто продовжуєш блукати місцем, яке тебе непокоїть. Шукаєш соломину, що виявиться рятівною колодою. Я тобі не психотерапевт, я просто не маю права. Може, Коц? Насправді, ви не такі вже й друзі. 

Елісон не любить ходити вздовж річок з темними водами, що удень вкриваються непрозирною срібною плівкою. Я знаю, що на цьому місці її душа гірко плаче, не в силах висловити свій нескінченний біль. Я знаю, чому вона так любить і не любить море, яке постійно змінює й оновлює потоки вод. І пам’ятаю, як, уперше в житті, побачивши море, страшенно злякався.

- Елі, чому море змушує відчувати себе маленьким і безпомічним?

- Тому що ти намагаєшся його опанувати. А море цього не любить. З ним треба бути в унісон. 

- Але ж моря інколи розбивають навіть дуже мирні кораблі....

- Це лише доказ.

Справді, плавати у морі з купою заліза на плечах - дике божевілля, хоч плавати я вмію досить вправно. Але острах бути зжертим невидимою силою ніколи не покидає мене там, у непередбачуваних морських хвилях.

- Ти втратив когось у морі, Вілле?

- Не знаю.... Можливо, це було аж занадто давно. З річками стосунки пречудові, а в море так і тягне щось жбурнути. Ходжу-ходжу берегом, вишукуючи каміння побільше, потім як розмахнусь - і справді, як бабці кажуть, хвилі здіймаються отакезні.

Ляскаю рукою по парапету, нагрітому весняним сонцем. Гниленька паркова річка, - добре, що хоч тінь навколо, бо в тих підбілених кварталах я прилипаю до стін, мов медуза. 

- Брудна, правда?

- Здається, вона дна не має. Яке в неї дно, Вілл? Дуже мулисте?

- Ги, страшенно. Той мул аж вкляк у справжнє дно за кількасот років постійних підводних течій. Ти думаєш, звідки в місцеві озера запливають усілякі чудовиська? З річок, звісно. Тому що вміють плисти проти течії.

Елісон заглядає через парапет, потім відсахується, - наче й справді побачила якогось дивовижного підводного жителя.

- Там може бути дуже гостре каміння на дні. Ти бачив, які тут валуни, а які в сільській місцевості? Значить, і на дні річок - точно таке саме. А там, де каміння, течія може бути справді непередбачувана. 

Справді, я про це ніколи не замислювався. Прям-от уявляю собі, як доісторичне чудовисько шкрябає кігтями по річковому камінню, побулькуючи від зловтішального реготу, який навіть не піде по воді кругами.

Елісон, пирскаючи від тихого сміху, дивиться на моє, мабуть, аж надто серйозне обличчя.

- Ти забув удома свій довгий-предовгий меч.

- Пропонуєш полоскотати йому бочка? Я вже це зробив. У лицарів і чудовиськ дуже своєрідні, багатовікові стосунки. Може, й лати я сам собі вигадав, як думаєш?

Вона мовчить, і мені хочеться вже летіти до Лондона, а її лишити тут, із цим пришелепкуватим дідом та Пеппероні, якому кортить день у день отримувати від неї на горіхи. Без нас він припинив байдикувати й навіть влаштувався патологоанатомом у загін екстремальної медицини. Там його всі шанують, бо він всім і кожному вихваляється своїми люмінесцентними кишами. 

Елісон упевнена, що за час її зникнення зі мною сталося щось іще страшніше, аніж тоді, біля лікарні, коли в нас обох стріляли. Вона не вірить, що я легко вийшов з відділення, де через хвилину сталася пожежа, легко зустрівся з Євгенією Рібейрою, кілька днів провів із Пеппероні, який так нічого від мене й не домігся, знову повернувся до клініки Аврамяна, куди мені телефонувала востаннє її сестра, й потім примудривсь переглянути її документи й живим прийти додому.

І все тому, що в день нашого з Пеппероні останнього блукання природою - того самого, коли ми зустріли горе-лижника - лісом розкидали чийсь труп, і то не весь, прямо як у найдурніших коронерських фільмаках. Я вже починаю підозрювати, шо то самі коронери пожартували.

- Я знаю, ти більше не кохаєш мене, - Елісон смутно кутається в кофтину. Зітхаю.

- Дурня. Ми просто задовольнились. Ти теж не надто налаштована бути зі мною.

- Добре. В Лондоні все владнаємо. А може, раніше. Хоч розуму стало не розписатись.

Це вона мені? І що, власне кажучи, вона збирається ладнати, коли ліжко у нас одне на двох тут, в Афінах? Ми чудові колеги, скаже будь-хто зі сторони, і так воно й є. Більше, я не з тих, хто буде вимагати ліжка після розриву стосунків. А що розірвати? Отакої, вона ж знайде, що... .

Елісон полюбляє символізми. Наприклад, коли ми сходились, я подарував їй срібну каблучку. Без усяких зобов'язань, просто як знак належності, - а її, виявляється, це теж знітило. Бо вона її не носить уже кілька днів. А я бачу, та все не зважуюся спитати, у кого вона. 

Всю дорогу назад ми йдемо без єдиного слова, хоч і тримаємось за руки - мені здалося, навіть міцніше, аніж спочатку. Подобається тепло її руки, чомусь шорсткої. Може, це від морської солі та піску, на якому вона любить засмагати без ліжака. Поволі, бо швидко спалює шкіру, якщо перележить хоча б хвильку.

Дорогою вона розмовляє з колишнім своєї сестри, вже спокійніше. Виявляється, його звуть Фернандо. А я думав, італієць. 

- Він не прийде сьогодні, - безтурботно заявляє. - Можемо планувати яхту або післати все до дідька й рушити, кожен за своїм планом по місту. 

То вона отак мене випихає. Яхту. Я мазохіст зі стажем. Щойно заходимо в хату й починаємо пеститись, як у двері лунає тихий стук.

- Я більше так не буду, - скиглить хтось надтріснутим голосом.

- Невже, пане Фернандо? - Елісон привідкриває двері. - Самі, без кобилки?

- Як я тебе ненавиджу, аж в попереці тріщить, - в двері просовується нога у засмалених брюках на босу п’яту. - Мізогінія ще нікого не вбивала, окрім жінок. Дай мені отого, що поговорить зі мнов, як чоловік з чоловіком.

Він досить-таки вправний старигань, схожий на обтягнутий червоною шкірою манекен, якби не його спите лице й гидливо покривлені губи у частих зморшках. І вуха, мов у марсіанина. 

- Угу, - підхоплюю його під руку, що ледь відчувається під потертим пуховим піджаком. - Мала, ти бачила, куди я подів мої пляжні капці? 

- Не бачила! - кричить Елісон з туалету. - На чорта я викинула стару роздовбану сідушку.... 

Пан Фернандо несамовито корчиться під вхідними дверима, доки не намацує табуретки, що я запопадливо витяг із кута, занавішеного так, наче там іще десять таких скелетів. 

- У-у-у...бери її-ї-ї. Вона кричить, немов базарна торгівка. Я зараз розвалюся на нитки!

- Не розвалисся. У вітальні чудове крісло, майже сенатське. 

Якби знав, шо стареча п’ята ледь не прошпорне мені підлогу - запропонував би йому гумові капці. Падає в крісло лицем і хвилини зо три застигає в повністю нерухомій позі.

- Слухай, Фернандо, я тобі не баба. Навіщо істерики? Хочеш, я покличу її. Мені ліньки тебе умовляти. Може, це й не моя задача зовсім.

Неохоче піднімається, поглядаючи на двері туалету. Господи, де ж Хатіб? Я мав на увазі лікувати його упоротих. Він хірург, він йому башку зашивав - втім, як і мені - от хай і вовтузиться. Значить, не брехав, що в його пана Фернандо не всі при поросі. 

- Вона там книжку читає?- допитується надзвичайно лагідно, мов ось-ось збирається цибнути. 

- А шо ти все - вона, вона. Це взагалі-то моя пані, питатися треба дозволу. І дарма, що ти підслуховуєш наші сварки. Ми пожартували. Тобто, я.

Старий несамовито скрегоче зубами, мов заглищений. Звісно, років тридцять тому він би розквасив мені носа у дворі, якби я не був з Риги.

- Я комплекс.... оце.... лікувати комплексне.... мля, дай шось попити....

Виношу йому з кухні повну склянку води. Бере тремтячими руками, вихлюпує й відкидається в позі мерця поперек крісла, звішуючи голову до підлоги. 

- Молодий.... стоїть.... поняв. Усе просто. А я лежу. Бабця не вставляє. Молода дратує. Їй постійно щось треба, то труси, то спинку почухати. Дав їй того, хто вставить, одягне й почухає. Помацав, і на тому спасибі Богу. Піду я... Витягни мене на свіже повітря, тут супом воняє. В мене тонкий кишечник зовсім того.... З товстим не дружить. А пряма так узагалі гуляє, мов не від кишечнику цього.

- Хто гуляє? Твоя не гуляє, тобі пощастило. А моя гуляє, бо сам випустив. 

Обхожу навколо крісла, нудливо приспівуючи один з улюблених Хатібових мотивів.

- Киші, - зітхає жалісливо. - Я кнопку ліфта не палив, і мої не палили. А хтось випалив, аби мені на старість років дошкульнути. Я цей дім викупив, і за нормальною людською ціною тут хати здаю. Що незрозумілого, туристе? Коти-но ти додоми, а я тут якось... сам помру. Єдина радість у мене була, Евксинтія, - серце моє, розкуркулечка моя. Тепер нема нікого, сирота я зовсім. Геть сирий. Бути отим вашим Пеппероні - та хай мене покрасять. Дай щось від коликів, і я пішов. 

Елісон прогулькуватим кроком виходить з туалету, закинувши на плече великий махровий рушник.

- Був у мене один пацієнт, - мимрить собі під ніс, - з дуже високімі трєбованіямі. Параноїк, як усі.

Старий корчиться на підлозі, щосили хапаючись за ніжки крісла. Мені вже гидко на це дивитись, але я ще терплю. Може, й стерплю, а може, прямо зараз ізберу речі та й додому. В Ригу. 

- Смерть, смерть, смерть моя прийшла! - і сповзає на підлогу, мов черв'як. Нарешті... .

Елісон переможно ставить йому ногу на потилицю, робить рішучий крок на поперек.

- Постій отак. А тепер отак, угу. Пане лікарю, це єдине, що допомагає у моєму випадку. Невралгія нижньої половини хребта, з віддачею в органи травлення. Придумайте що-небудь.

Хрипить, хрускотить, але либиться в обидві вставні щелепи. Неквапно пробиваю кілька підходящих препаратів по інтернет-аптеках, не зважаючи на загадкову посмішку Елісон. Бачу лише її ноги в шортах, що стоять на його хребті, й мені хочеться вгатити йому кінську дозу, але його зміїна пика таки нагадує про клятву Гіпократа.

Врешті, знаходжу звичайнісінькі препарати для травлення. В Латвії.

- Оце, оце й оце, - тицяю пальцем в екран. - Чекати трохи менше, аніж з Аліекспресу.

- Слава Тобі, Господи, - зітхає. Трохи покопирсавшись, дістаю з аптечки свої.

- На пробу. Здохнеш - не пиши.

- Пчіломатка.... - шелестить ледь чутно. - Пчіломатка моя.... .

Підривається, мов ошаленілий, і мчить до туалету.

- От нащо ми його так, - зітхає Елісон. - То психосоматика, однозначно.

- Я тихо сидіти буду, - визирає з туалета. - Ви сваріться, сваріться. 

Переглядаюся зі старим, що вирячив очі поверх затертих окулярів.

- Твоя теж таке верзе?

- Мовчить.... Хароші дівчата, хочеш?

- Пішов ти. Нам треба обговорити психосоматику. 

Власне кажучи, я й справді зібрався пакувати сумку. І мені потрібно, аби вона допомогла зібрати речі, доки Хатіб, що, врешті, повернувсь із магазу, розмовляє зі своїм паном Фернандо крізь двері туалету. Він щось там купив, якийсь незвичайний коньяк, бо вірмени, нарешті, завезли, але ж треба почекати, доки ліки засвояться, а смутку через усі ці порепані кнопки ліфту геть зовсім не повинно бути. Це шкідливо для швів, і все таке.

В нього просто немає Елісон. А в мене її от зараз не буде, але я втомлений. Страшенно втомлений, і, випустивши напівзібрану сумку з рук, падаю в ліжко. Мені потрібен сон без єдиного звуку, і Елісон щільно зачиняє двері, щось там сказавши Хатібу, й лягає поруч, накриваючи мене ковдрою з головою... . 

Глава п’ята

Ягідки у киселі

Прокинувшись, довго лежу під одіялом, намагаючись упоратись із бажанням відправити Елісон якнайдалі від себе. Ми знову кохались, і це вже перетворюється в нав'язливу ідею. Я більше нічого не хочу, крім цього, й порожнію, щойно це відбувається. Мені мало, й я нічим більше не наповнююсь - ані її розмовами, ані їжею, ані спільним часом.

- Кава в холодильнику. Лід?

- В холодильнику....

- Неправильно, в морозильнику.

- Дякую. 

Виборсуюсь із одіяла, дивлячись на неї напівсонними очима.

- Я... це... м-м... взагалі, нормально?

- Ні. В тебе вигляд, немов у індика розхристаного.

Вискакую, несусь до ванної, виливаю на себе холодної води з крану. Потім гарячої, потім знов холодної, відпльовуюсь і добряче витираюсь рушником.

- Елі. Якщо ти від мене підеш.... Ні, не так. Якщо я.... 

Піднімаю очі до стелі, аби не бачити її відсутній погляд. Опускаю очі долу, копирсаючись великим пальцем ноги в підлозі. Ув очах темніє так, що я майже нічого не чую. Лише відчуваю її холодну руку, що тягне мене кудись. 

Опинившись на твердій поверхні, відкриваю очі.

- Знов напад.... Я стара молода розвалина, Александро.

- Можливо. Але що це змінює?

- Нічого. Як жити? Оговтавшись, я зрозумію, що тебе більше поруч нема, і що я сам у цьому винен. І хто б мені що не доводив, я буду це знати, і буду повільно від того дохнути.

- Може, це звичайне почуття провини?

- Ні, все набагато простіше. Ми створені одне для одного, чи як там кажуть? І це кляте місце.... надінь стрінги, будь-ласка.

Вона довго шурпається в ящику з білизною. Врешті, я бачу те, що мене рятує. Широко посміхаюся, й, хапаючись за її стегна, піднімаюсь із підлоги. Ноги трусяться в колінах. 

- Колись я з упертості простояв у кутку дві години. Сам. Спробувати сили вирішив. Не хотів просити в мами пробачення за якусь там дрібничку. А то була не дрібничка, як потім виявилося. Щось дуже важливе для неї. Що, вона так і не сказала.

- Мабуть, і сама не знала. Ти її пробачив?

- Дурне питання. 

Знов укладаюся на підлогу, намагаючись зігнути ноги в колінах. Ось-ось мене оглушить несамовитий хрускіт - але ж ні, лише біль. Цілющий біль у сухожиллях, розтягнутих до граничної межі. 

Ноги Елісон ходять поруч, і я можу дивитися на них цілу вічність. Вони такі самі обдряпані й побиті життям, як і мої. На них такі самі потужні сухожилля, з якими можна пройти пішки багато кілометрів поспіль. А в діях і словах старого відсутня будь-яка логіка. Шо може бути за логіка у роздовбаній макитрі?

Сідаю, закидаючи руки за голову, і декілька разів повертаюся в різні боки, - наче переконуюсь, що моя поясниця вціліла.

- Пам’ятаєш, про що я розповідав тобі у лікарняному боксі? Про дівчину, з якою зустрічався ще в Бельгії, аж поки вона не загинула в аварії. От зараз ізгадав, і моторошно, блін, як моторошно.... Тоді не відчував нічого, глядючи на фото з місця пригоди. А може, відчував, та був усим цим прибитий, немовби величезним листом чавуна. Не треба було дивитись. Я мав запам'ятати її такою, як вона була. 

В очах знов темніє. Але болю втрати я більше не відчуваю - лише чіткий спогад. І своє бажання стати лікарем, з яким я погнав світ за очі - вважай, без нічого, з одним упертим прагненням. Яким? Кімната немовби наповнюється сірим, їдким димом - аж в носі пече. А ноги не ворушаться, тіло повністю відмовило....

Не знаю, скільки протривала ця тиша. Де я знаходжусь, теж важко сказати. Навколо все біле, білісіньке, аж сяє. 

- Вілл, - тихий голос ізбоку, - я тут.

Навряд чи я можу щось відповісти у такому стані.

- Пам’ятаєш, як ти тут опинився?

- Ні.

- Добре. А хто я, теж не пам’ятаєш?

- Ні.

Взагалі не розумію, навіщо Елісон вирішила розмовляти зі мною чоловічим голосом. 

- Нервовий колапс. На жаль, це залишиться з ним назавжди. Потроху він буде виборсуватися з подібних станів, але кожного разу невеличкими кроками. Він отримав дуже серйозну психологічну травму, з багатьма повторами, які сформували стійкий нервовий рефлекс, подібний до вузла. Коли в тому вузлі виникає гранична напруга, відбувається замежеве гальмування, і його організм відключається. Так потрібно. Візьміть його за руку.

Я відчуваю холодну, тверду руку Елісон. Чіпляюся за неї щосили, хапаючи повітря ротом.

- Дихай, будь ласка, дихай, - шепоче. - Не слухай нікого. Дихай.

- Та я сам, сам! - здригаюся на ліжку, немовби від електрошоку. - Дайте води. Більше, блін, шо ви даєте по півсклянки?!

Вихлюпую величезного ковша води й відкидаюсь на подушку. Я в палаті, за білою ширмою, - все, як завжди. У Елісон на руці моя каблучка.

- Елі, зганяй за пивом. І рибою солоною. Де Хатіб?

Цмокає мене у спітнілого лоба.

- Чергує під вхідними дверима. Він уже погнав. Спи.

Авжеж.... Лежати під простинею прикольно, але ж так і хочеться роздивитись, із чого зроблена крапельниця. Фізика твердих тіл не відпускає мене ані на хвилину. 

- Дай паперу, - тягну руку з-під простині. В моїх руках опиняється олівець і блокнот. Швидко малюю бензойні кільця навмання, тицяю блокнот назад.

- А ти хто там таке сидиш?

- Я медсестра. Медбрат, якщо вже так точно.

Поглянути на медбрата із сестрою ну дуже прикольно, коли в нього немає ані бороди, ані вусів. Одна морда натягнута по саме не можу, з гострим носом і посмішкою Мони Лізи.

- Скільки тобі років, брателло?

- Сто п’ятнадцять. Не схоже?

- Схоже. А тепер скажи мені, сестродрало, де тут дірка для гівна.

Піднімаюся, ледь не валячи крапельницю на його лису голову. Елісон ледь встигає ухопити мене за другу руку. Медбрат перезирається з нею, й, схоже, вони проти мене змовились. 

- Та почекай ти, почекай, дай хоч пластирем заліплю, - бурмоче він, вовтузячись із проколотою веною. Рука одразу німіє, щойно він витягує голку.

- Його відпустять, напевно, - щебече Елісон. - Це хвороба така, гангліоніт. Препарати вводять і відпускають. Ми замовимо таксі. 

- Еге ж, - киває медбрат. - А каталку ви в мене теж замовите?

Чешу босими ногами, але дуже твердим кроком по холодному кафелю. В двері просовується знервоване обличчя Хатіба.

- Нєт солоний, весь магазин оббєгаль. Хочіш домой? Тибя адпускают. А ето кто такой? Я їго тут не заказіваль. Ти кто такой, брат, а?

Медбрат одразу полотніє й намагається продертись крізь щільну завісу Елісон і Хатіба, та пізно вже. Хатіб сам втикає йому голку куди треба. 

- Сподіваюсь, ти не будеш проти, красунчику. І кнопку від ліфту більше не пали, відріжу яйця.

Такою чистою його вимова ще зроду не була. І не буде, аж поки я його знаю.

Глава шоста

В пошуках солоної риби

Хатіб у білих штанях, футболці й блискучій шкірянці - немовби з рекламного плакату якогось футуристичного фільму. Так і чекаю, що він дістане з-за поясу джедайський меч, аби підсвічувати ним у цілковитій темряві емігрантського кварталу.

- Там очень тимно, очин, - шепоче, тицяючи пальцем за скло. Дістає з кишені пачку нормальних - о, Господи! - нормальних цигарок і навіть запальничку. З довгограючою п’єзокнопкою.

- Будиш курит?

- Та ні, почекаю. Щось нудить. Я ж риби солоної так хотів, хай йому.... Хатіб... блін.... я поняв, чого ти її так хочеш. А як ти.... тут живеш узагалі, га?

Мене скручує прямо в коридорі. Медсестра ледь встигає підбігти з тазиком, у який вихлюпуюється щось чорно-зелене. З очей течуть сльози, але мене нудить, нудить і нудить, доки в животі не наступає повна свобода.

Хатіб кудись зникає. Я тримаюсь за ручку дверей, невпевненими кроками виходжу назовні й бачу його біля паркану. Він вдивляється у решітку, немовби рахуючи авто.

- Ноги можеш ходить?

- Можу. Це реакція на ліки, Хатібе. Всього лише навсього реакція на ліки. Моя власна реакція, не переймайся.

В очах темніє, але нудоти я більше не відчуваю. Сиджу, притулившись до решітки спиною, доки біля моїх вуст не опиняється кухоль з цілющим запахом пива. Виковтую півкухля, відкриваю очі.

- Де Елісон?

- Удома. Ти поплач, єслі хочіш. Так надо. 

Втім, сліз немає. Піднімаюсь, згадуючи про кнопку ліфту, вдивляюсь у надвечірню каламуть. Хтось тягне мене попід руки, за ноги, вкладає на заднє сидіння машини й накриває щільною ватяною ковдрою. Намацую хрестик на грудях і мовчки засинаю, слухаючи мірний шурхіт шин за вікном....

Вдома тихо й пахне свіжим весняним повітрям. Надворі день, Елісон порається на кухні, ледь чутно погримуючи кострулями. Зазирає в кімнату, з чашкою, над якою здіймається хмаринка пару.

- Бульйону хочеш?

- Ага, давай. Ти пробач мені, що я так вирубився. 

- От дурний, - тицяє мені ложку під носа. - Сьорбай давай. І врешті, про психосоматику.

- Здаюсь, - зітхаю, прихлипуючи надзвичайно жирний, але від того не менш смачний бульйон. - Кишківник, як і будь-яка інша частина тіла, має зв’язок із мозком. От прямо дуже чіткий зв’язок. Будь-який стрес, і принципи травлення змінюються за долі секунди, та це далеко не все. Хронічний стрес, у якого немає початку. Прагнення все контролювати... .

- Зовсім ні. А якщо ти з’їси щось непідходяще чи нове, усі сили організму....

- Не всі, дурненька. Лише достатня кількість сил для виведення непотребу або засвоєння нового типу їжі. Чого я блював болотом, ти можеш пояснити з точки зору твоєї довбаної психосоматики? Не можеш? А я можу. Бо довбаний коп... Йой, я ж дещо забув. Прострілена рука. І кнопка ліфта. Й стариган. Більше не дзвонив?

Елісон ляскає мене по лобі розпашілою долонею.

- Вибач, - зітхаю. - Я дико приревнував, бо мені здалося, що.... Неважливо, що мені здалося. То його покидьки кнопку ліфта спалили. Тупо назло мені, аби я зробив те, що хотіли вони.

Вона залазить до мене під ковдру, виймаючи зі штанів кульочок солоної риби. Тицяє його мені під ніс, і я ледь не божеволію від міцного запаху моря. Прожовую аж до кістки, вирячую очі й обіймаю її так, що в очах темніє від щастя.

- Я нікуди тебе не відпущу, так і знай. А тепер до справи. Треба усе, що ми нарозкидали, звести в одну пристойну картину. І тільки спробуй мені довести, що в моїх діях нема жодного сенсу!

Елісон розкладає переді мною коробку з пазлами, і, як завжди, я починаю викладати їх з кутових. 

- Отже, Хатіба затримують біля смітника, коли хтось, незадовго до цього, стріляє в руку копа-практиканта з травмата. Замість того, аби вистрілити у досвідченого, увагу відволікають на молодого, який і гадки не має, за що його могли отак привалити. А є за що, Елісон. Вірніше, для чого. Аби він кинув усе і повернувся туди, де його тримав у полоні двадцять п’ятий кадр. Супутникова тарілка. Як тобі?

- Логічно, - вона знизує плечима, намацуючи пазли з нижнього малюнку.

- От завжди ти так. Смієшся з моїх очевидних гіпотез. Дай серединний. Не можеш? То помовчи, дай зосередитись. Знов, блін, думку загубив.

- Не загубив. Ти вийшов з хати, намагаючись чимшвидше дістатися відділку. А в той час практикант допитував Хатіба, доки коронер - і це зрозуміло - спав. Як ти думаєш, що він міг у нього випитати?

- Иги, в Хатіба випитаєш.... Нічого він у нього не випитував, бо перед тим нажерся цукру з коронерської тумбочки. В нього цукор скокнув, а Хатіб на таких речах добряче розуміється.

Елісон мовчки перебирає пальцями купку пазлів.

- Як добре, - зітхаю, глядючи на її спохмурніле обличчя. - Маючи сумний досвід із Касею, я навряд чи дозволю, аби жінка щоразу брала наді мною верх. Отакий я падлюко, маленька.

- Знаю, знаю. Продовжуй.

- Не нуди. А тепер повертаємось до ситуації у відділку. Доки я добігаю, практикант із чистою совістю повертається додому, спатульки. До мами, до свого телевізорчика зі супутниковою тарілочкою, повною добре подрібненої лапшички. Мо, його взяти на поруки, очкаста?

Елісон піднімається, беручи з полиці солонку. Щедро насолює мені підсмажений тост, але я відпихаю його. І вперше помічаю, що вона-таки на мене образилась. 

- До речі, де Чиполліно? Він хоча б раз телефонував за цей час? 

- Пішов ж Хетті шукати голку в стожі шіна, - вона з неабиякою насолодою жує мій тост. - В них крижа у відношинах. Аж ніяк не може ждолати її впертого небажання його рожуміти. В ушякому ражі, він так шкажав.

- Та пішов він зі своєю прокислою цибулиною.... 

Мене знову мутить, але блювати вже нічим. Можливо, я сам собі огидний, отак, тут. Вона потерпить трохи і піде. Вщент розбитий образ інтелігентного хлоп'яги Вілла Боткінса. Зі мною вона, й справді, перетвориться на базарну торгівку.

- Навчи його шмарклі підтирати, га? Ти ж йому теж тітка. Чи то була теж не ти?

В неї вже роздуваються ніздрі. Добре, хоч чаю в руках немає. Я майстер допікати дівчат, я просто не можу зупинитись. В ризькій школі мене всі допитувались, як я це роблю. 

- В нього своя мама є, через яку він мене терпіти не може. Так само, як і його батечко, якого ми ледь вилікували від бажання сіпатись на іншомовних. 

Полегшено зітхаю і цілую її пропахлу часником руку. В неї гостренькі, наточені під кутами нігті. 

- А тепер уявімо собі, соматопсихотичний практикант, що, зжерши надмірну дозу краденого цукру - вибач за гірку правду, але тягати цукор з чужої тумбочки дуже погано! - так от, зжерши те, чого йому не можна, пацієнт впадає у щось на зразок діабетичної коми. 

Мене пре не на жарт. Елісон шурпається в своєму телефоні, роздратовано пирхає.

- І де той номер? Він же мені дзвонив, тебе шукав, доки ти валявся у несвідомці. Я сказала, що ти не в змозі. А він каже: я сам не в змозі, але так треба, так треба....

- Кому, Елі?

Розгублено дивиться на мене, мов на ходячий казус.

- Вілл, це був коронер. 

- Точно. Добре, це був коронер. Навіщо він дзвонив тобі, а не мені? В моєму телефоні жодного вхідного. Значить, отой медбрателло стер усі вхідні, доки я там валявся. 

- Досить імовірно, але твій телефон був у мене. Я ж не дурна.

Дивлюсь на її співчутливе лице, відчуваючи себе повним дурнем.

- Елісон, моя логіка взагалі комусь тут потрібна?

- Аякже. Не смій себе недооцінювати. Але переоцінювати себе я тобі теж не дозволю. Аж надто дорого це коштує для нас обох.

Коли я ображаюся, мене просто не відірвати від стільця й столу з манекеном. Тупо викладаю киші, вивчаючи різні випадки вроджених і набутих відхилень. Елісон навіть і не чути. Може, вона пішла - мені побоку. Отак от взяти й обламати мене на рівному місці. Падлюка....

Втім, я на неї не дуже серджусь. Так, минеться. Все буде добре, коли я згадаю, навіщо прийшов стариган. А він прийшов тому, що не хотів утратити. Кого? Що? Китаянку? Схоже на те. Ні, зовсім не те....

Мені просто страшно зізнатися собі, що копи були заодне із ним. Що Хатібові загрожувала набагато більша небезпека, ніж ми усі могли уявити. І те, що він задрих, врятувало його від чогось, набагато страшнішого, аніж сон у поліцейському відділку на стільчику.

Рвучко набираю номер Йоанікіса.

- Привіт, околотошний. Виспався?

- Вибігався, - ниє змучено. - Кіло жиру з пуза зігнав, а в печінці в мене протоки розширено. Слабоградусної взагалі не можна, тільки чистої, по п’ятницях. Прикинь, шо невропатологи радять? І це ж твій лікар, Боткінс. 

- То є дуже крутий невропатолог. Коли я в отрубі, завжди ходи до нього. Дідугана з пикою бачив?

- Приходив до мене, жалітися, шо ти йому жити не даєш. Я тобі от що скажу. В нього боки залізні, вкусити дуже важко. А вигризти йому пів-ляжки совість не дозволяє.

- А пів-ляжки не треба вигризати. Дай йому свого практиканта цілком, інакше Хатіба так і будуть роками тягати нізащо, доки якась бидлота створює всі передумови.

- Он воно як.... А я думав, ти порозумнішав. Хай тебе Бог береже, придурок ти. Раптом шо, я.... Стій, не кидай трубку! Ти чув, що я сказав?

- Якщо я кажу, шо з твоїм практикантом щось не так - значить, послухай. Інакше будеш пасти проституток по темних кварталах. 

- За мою зарплатню на трьох дітей і дружину з претензіями.... Мені шо, звільнити його? Чи в карцер посадити, на хліб і воду?

Глибочезне зітхання у слухавці. Я його таки доламаю....

- Батьки твого практиканта мають дуже непогані справи зі старим. І тебе це повністю влаштовує, так?

- Не так. Не влаштовує. Все, здаюсь. Хоч, притягну його тобі?

- На панщину? Непогана ідея, тільки я йому надеру його жирні сідниці. Його ж битою, яку він тобі щедро позичив. Дубинку хоч не забув повернути?

- Боткінс, яка ж ти сцуко всевидюща.... Я тобі... Хоч медаль?

- Та пішов ти. Дзвони хоч зранку. Й купи жінці квіти, просто так. 

В трубці лунають розгнівані короткі гудки. Ай, як добре... .

Глава сьома

Як помиритись із не-дружиною

Справді, я не знаю, за що вона мене любить. Мені й самому любити себе немає за що. Але уявити собі, що я завжди поводжуся з нею чемно - важче, аніж любити себе таким, як є. І не питати, за що мене люблять інші.

Тихий вечір згущує фарби за вікном. Я знаю, що вона сьогодні не повернеться. Що вона у Ліз - там, де відчуває себе потрібною. Там, де може хоча б на деякий час забути про сварку зі мною. Хай там Пеппероні. Він завжди тягається за дочкою, коли та летить у Грецію з подружчиною родиною, ще й нас блатує. 

Набираю номер Чиполліно. Він одразу бере трубку, полегшено зітхаючи.

- Я вже думав.... знаєш що? З мосту стрибнути й проплисти півкілометра. Під водою. Щоб усі подумали, наче мене зжерло річкове чудовисько. Усі галереї оббігав, баби, як баби. Хто вигадав ці комплекси узагалі?! Фройди твої пришпилені? Всі знають, що це в них були проблеми. Хіба що сходити на виставку античного мистецтва. Побачу таке, від чого волосся умить вирівняється. Вирішив стати єгиптянином і носити в глечику з-під каші попіл мого ворога. Ну ось, це книжка Хетті, екскурс у мистецтво Відродження. Її мовою. Слухай... Я зараз перетворюсь на шмат арктичного льоду. Взагалі перестану жінок хотіти! Боткінс, ти мій друг. Правда. Найкращий друг. А з нею... я й знатися не хочу. Китаянки краще. Вони хоч мовчать.

П'яний, як чіп. Отепер можна спокійно поспати, доки не повернеться Елісон, з порожнім місцем на ліжку поруч - невже це й справді стало незвичним, всього лише за кілька тижнів? Я й забув про дні, які ми провели разом. А тепер маю час ізгадати.

Може, вона саме зараз чекає на мій дзвінок?

Набираю номер. Довгі вперті гудки. От же ж....

Ладно. Спробую згадати що-небудь прикольне. Наприклад, як ми їли суші, а я, весь такий розумнюк, учив її правильно їсти те, що їсти правильно неможливо. І вона мені й слова не мовила. Чому?

Знову набираю її номер. Отепер скидає. Гадюка....

“Я сплю. Зателефонуй старигану. Він більше не марить”.

Доведеться телефонувати. Я в захваті. З задоволенням нагнув би йому, як рідному, - але в мене прокинулося бажання слухати.

- Кхе-кхе, - рипить у слухавку, -  плідне безсоння. Я б тебе пришльопнув, але ж, блін, моя китаянка десь провалилася. Наче крізь землю. 

- Сумно?

- Не те щоби.... Самотньо. Доживеш до моїх років, зрозумієш.

- Нащо ти Хатіба підставив?

- Я не підставляв. Того, хто підставив, отам уже нема. Може, в мене стоїть не так часто, як у тебе, але мозок я іще не розгубив. Ти за батька свого названого хоч пам’ятаєш?

- За маминого хахаля? Нехай вона за нього пам’ятає. Їм добре разом, чому б ні? 

- Дурня, - рипить. - Моя кухонна управниця на двадцять років старша за мене. 

Відправляє фото моделі в офіціянтському прикиді. Їй ледь за двадцять, але ж який шовк... .

- Шикарно, еге ж? Милуюся щодня. А твоя.... Така мила, й така сучка несамовита. Одне слово - грекиня. Я б їй вставив.... але ж ти мене зо світу зживеш. А я ще пожити хочу, й пожити весело. Як твій татко. Чи навіть краще.

Отепер я певний того, що він був-таки коханцем сеструні Елісон, а й її хотів нагнути. 

- Слухай, Евксінтія справді померла?

- Звісно, бо я вбив. Навіщо мучити нещасну вдову, якщо є вдова зі стажем? 

Тут вже я мовчу. Добре, що Елісон не знається зі своїми італійськими родичами. Чи робить вигляд, аби я не засмучувався. Тривале мовчання, навіть подиху не чути... .

- Значить, так, - підгикуючи, вирівнює голос. - Або ти мене, або я тебе. На цій паралелі, друже, іншого не дано. От чого, ти думаєш, я в усьому зізнався? Бо помираю. І ліки твої мені ... дякую, звісно. Той підор, що його винайняли проти мене у поліцію - мені начхати, але я не дозволю. І от що ще. Ми трохи посварилися з її чоловіком. Себто, він не повинен був так робити. Я йому так і сказав: "Антоніо, так справи не робляться. В тебе є дружина". А він не послухав. І вона теж.

- Йди в Каноссу. І не дзвони сюди більше. Хоч по-чесному ще раз? Ви те все й заварили, там, в Аргентині. Бай-бай.

Вимикаю телефон, знаючи, що Елісон образиться ще дужче. Ну й хєр з ним. Суперечку я, звісно, програв, але ж то була б Піррова перемога. Мене навіть не калатає. 

Поворот ключа в дверях. Прикидаюсь равликом, вистромлюючи ногу з-під ковдри.

- Зайшла забрати речі... . А ну вилазь. Чуєш чи ні?

Отут я підскакую, немов ошпарений. Вибігаю у передпокій в одних трусах, ошелешено глядючи на рудоволосу бабу - розмальовану, немов базарна шльондра, та надто впізнавану, аби бути мертвою. 

- Хоч би вмилася, - зітхаю. - Де моя кохана?

- У подруги, або просто не хоче тебе бачити.

- А я не хочу бачити тебе. Картина в маслі. 

Посміхається, стягуючи рудого парика і розсипаючи по плечах знайоме світле волосся кульбабкою.

- Розкажи, розкажи мені в Афінах. Як не стрінги, то колір волосся. Як не колір волосся, то помада не того відтінку. Ти справді нудний, гірше пісного борщу. Де мої речі до Лондону?

- Та всюди. Можеш хоч усе вигрести, доки не спалив. Хм, пробач, забув, що я у тебе в хаті. 

- Ще раз із ним забазікаєсся - сама тебе спалю. 

Довго вихлюпується під водою, доки я роздивляюся знайомі литки. От і нашо їй сестра? Здається, вона справді навчилася жити без неї. А може, завжди вміла. Блін, як добре, що я не маю брата-близнюка. Лише тих, хто постійно із кимось мене плутає.

- Редонда, яку ти постійно намагався образити - моя справжня подруга., - виголошує, йдучи з ванної в моєму халаті. - Й мені нецікаво, на якій кухні вона працює. Коли було погано, вона була поруч. Здавалось, я анітрохи їй не допомогла, поки час усе не розставив на свої місця.

Господи, яка ж вона нудна, зі своїми нотаціями. І я маю слухати це все життя... .

Редонда... . Це вона везла нас сюди, від Стамбулу й аж до Афін, бо так хотілося Елісон. Це її рідні місця, вона має право, звісно. Та чому я так само не можу відпочити з нею на Ризькій Рів'єрі? Надто багато хочу? З якого дива ці баби вирішують, що і як повинно бути в нашому житті - чи то я, пробачте, не вписуюсь у неписане з грецьких міфів? 

- Йди спати.

Вкладаюся поруч з нею, закидаючи мою ногу на її. Нічні розмови замість сексу - плідна штука, проте, своєї головної функції я ніколи не зможу виконати. Навіть припинив робити аналізи, бо ще відвалиться. А вона....

- Елі, ти хочеш від мене дитину?

- Я про це не думала. А треба?

Знову казуси жіночої психології. Я тормоз чи що?

- Ви обоє... від народження? 

- Схоже, що так. На жаль, буває, але це не смертельно, Вілл. Ти тут ні до чого, в чоловіків повне безпліддя буває хіба що після ампутації. Наші нереалізовані батьківські почуття перемістились на таку велику кількість справжніх людей, що це тішить. 

Вкладаюсь на її плече, обмацуючи груди. Справді, тішить.

- А ти б могла перевдягатись не так несподівано? - мимрю крізь напливаючий сон. І знаю, що мені не насниться нічого, крім цілковитого спокою.

Не знаю, скільки я проспав - але той сон мені був потрібен більше за життя наяву. Просто спав і спав, без усіляких думок, що вибудовувалися у складні гіпотези та неймовірні інсайти. В тому сні було так тепло, м’яко і тьмяно, що зовсім не хотілося вилазити назовні....

Коли я прокинувся, було так само спокійно, як уві сні. Життя не здалося тим, чого було потрібно боятися одразу після пробудження. Згадувати те, що не давало спокою, - бо воно вже минулося. Набагато більше, аніж секунду тому.

Коц сидить на підлозі, розкладаючи й складаючи мої пазли.

- Гм, а якщо так? Я трохи посварився з Ліз, Вілле. Значення мистецтва у різних витворах мене завжди збивало з пантелику. Тут навіть Елісон допомогти не може. Мені потрібно самому дійти до власного, прийнятного розуміння.

Мовчки вилажу з ліжка, намацуючи хутряні тапки.

- Ноги мерзнуть. Сон такий теплий був, Коце....

- Мгм, знаю. Я бачив щось подібне. Дуже тішить.

Деякий час ми обоє мовчимо, вдивляючись у розкидані пазли.

- От не уявляю собі, що стародавні художники складали свої картини з пазлів, - зітхає Коц. - Зараз усе по-іншому. Ліз теж так думає.

- То в чому ж розбіжності?

- Як тобі сказати.... Я й сам не знаю. Деколи мені дуже сумно. А що з того суму виходить, і сам не відаю. Пробував намалювати, Ліз хвалить, а я комплексую. Погляну на твори справжніх, і ....

Плентаюсь до кухні, набираю води в чайник. Терпіти не можу його глибокодумних депресух, бо в мене, як він твердить, гіпоманіакальна дуга. 

- Слухай-но, - кричу в кімнату, - а Ліз хоч трошки розуміється на твоїх концепціях прийнятного?

- Інколи здається, що вона взагалі про них не думає.

- Вау, та ти геній жіночої психології. 

Хвилин через десять припираю йому повний заварник чаю.

- Доки бабів нема, можна щось учудити. Коц, одна проблемка, чуєш, Коц? Коли мені сумно, то сумно так, наче я ось-ось потону.

Коц аж підскакує, відкидаючи ногою коробку з пазлами.

- То он воно що! А я мучуся, мучуся, намагаючись достукатись до тебе, коли накриває..... 

Йому немає сенсу натякати на пиво. Швидко ходить сюди-туди по кімнаті, наче міряючи її кроками.

- Вілле, навіть якщо ти потонеш.... Але я б цього до смерті не хотів би. Для мене твоя загибель.... Я місяць провалявся у жорстокій депресії, ти ж пам'ятаєш. Все питав себе, чому й де це могло статися. А тепер знаю. Те саме місце, де ти втратив Джеррі Пейна.

От я знаю, що він з’явивсь, аби несвідомо, без усякої задньої думки надавити мені на больову точку. Колись я покладав безліч надій на Джеррі, що здавався мені справжнім велетнем, а виявилось, колос. Це ж треба, - людина, що була найкрутішим костоправом з усіх, кого я знав. Єдиний, хто справді вижив після пожежі в аргентинській лікарні....

- Коц, - сльози починають душити моє раптом зболіле горло, - Коц, він підняв мене тоді з такого лайна.... Що з ним сталось? Блін, та розкажи, не мовчи!

- Тихо, не волай. Пішли на кухню, все потроху дізнаєсся.

Довгий час сиджу мовчки, втикаючи на клейонку, яку ми з Хатібом так і не зняли зі столу. Нехай собі буде, - менше тягне писати на стільниці усякі єрогліфічні матюки.

- Як не дивно, Боткінсе, але з ним сталася досить очікувана річ. Згадай фізику твердих тіл. А тепер уяви собі, що тверде тіло починає розм’якати зсередини. І цей процес уже неможливо зупинити. Уявляєш?

- Мгм. Як він тримався стільки часу?

- Завдяки сестрі твоєї дружини. 

Гарно сказав - дружина. Мені довелося з нею спати, аби вона більше не щезала від мене нікуди. Залишилося вмовити на шлюб, але тепер і я не знаю, чи довго витримаю. Вчорта заплутавсь... .

- Коли Евксінтії не стало, Джеррі немовби глузд утратив, - продовжує Коц. - Його почало розповзати в усі мислимі й немислимі боки, він утратив противагу. Його жінка могла тільки безпомічно за цим спостерігати. Як він котиться у прірву, зруйнований власним гниттям.

- В ту саму прірву, де ми борсалися, як два шалених кота. Знаєш, Коце, коли я в дитинстві учився плавати по-собачому, мене це страшенно тішило - але хотілося чогось більшого. Руки заклякали постійно гребти під себе.

- От! Вілл, за це я тебе ціную. А він все життя проплавав по-собачому. Коли розмахнувся плисти ширше - ноги відмовили ущент. Кажуть, краще пізно, аніж ніколи. А я кажу - все потрібно робити у свій час. Бо часу може більше не бути.

Коц взувається, ретельно вичищаючи своє взуття.

- Ти не думав змінити житло? Тут пахне його тліном....

Звісно. Евксінтія дозволяла йому тут жити, коли він викрутивсь із аргентинської халепи. 

- Знаєш, непогана ідея. Ось чому ми з Елісон постійно натинаємося на одні й ті самі перешкоди. Я ледь її не втратив.

- Не втратиш. Біжи звідси, Афіни - то є дупа, а не курорт. Заради тебе, заради неї. Заради вас обох. Повір, так треба, Вілл. Ти сам це розумієш.

Так боляче, немовби я дійсно втратив щось важливе. Таке важливе, без чого жити надалі буде набагато легше. І водночас важко, тому що легкість більше не рятує мене.

Елісон чекає мене на вокзалі, куди ось-ось прибуде перший ранковий поїзд до Стамбулу.

- Тут все, що нам потрібно, - киваю на щільно спаковані сумки. - Все інше.... Просто забудь. Як те, чого вже не повернути.

- Я так і роблю, мій милий. 

Біль у моїх грудях стає удвічі міцнішим, але я від того не вмираю. Навпаки, щось оживає, кріпне, стає більш витривалим. Здатним витягнути Елісон з того місця, де я сам ледь не загинув.

Ми довго мовчимо, дивлячись на перебіги розкладу поїздів. Нарешті, виймаю з кишені телефон і неквапливо набираю знайомий номер.

- От що, старий придурку. Лом - твоя права нога і ліва рука. Я тебе ненавиджу. За увесь той біль, який ти зчинив.

- Пробач, - надтріснутий старечий голос. - Я не думав, що ти так це сприймеш....

- Я намагався урятувати ваше діло, чим міг. Навіть екстремальними засобами, яких ви в упор не розумієте. Хто підштовхував Антоніо розкидатися сюди-туди? Хто не подбав про те, аби він зрозумів, чого це вартує? Га?! Це ти сука. Стара сука, якій кортить побачити очевидне. Прямо в себе під носом. Ось чому ти ненавидиш Елі. Бо вона це бачить без окулярів.

Кількома впевненими, сильними рухами розломую хлипкий телефон Елі навпіл. Підкидаю його в руках і залишаю на різних сидіннях. 

- От і добре. Ходімо, нам треба зайняти місця біля туалету.

- Маленька, посередині, а там побачимо усе. Хочеш?

- Я сказала, біля туалету. І не смій мені заперечувати.