Bonus 2. Поки мами немає вдома

Присвячується тим, хто думає, шо я глюкнув.

Ви теж не при доброму здравії.

Глава перша

Голова, мов телевізор

Вже місяць, як я тіпа вдома, чи де там - в усякому разі, навколо нічого не бабахкає, не крутиться божевільним виром, а з-за рогу не вискакує ватага чорних чоловічків. Це я про свої бабайські сни під купою того, шо в мене влили по дорозі додому. Не те щоби ми з Елісон верталися зі Стамбулу якось дивно, а довелося ж таки зійти з потягу в Скоп'є. 

Все було майже як в Естонії, коли мене, десятирічного, мама так і не довезла до Пітера, бо мене раптом скрутило, і треба було терміново ввести міорелаксанти, інакше я б так і застиг навіки в позі мороженого слимака. 

Ой, і намучилася ж вона тоді зі мною... . На все про все три дні, й хотів було я випроситись у лікарів раніше, але вони зовсім не бажали вести зі мною переговорів. Я говорив російською зі страшенним ризьким акцентом, бо це було дуже впливово. А вони марудили лоби і, подейкують мої сусіди по палаті, тишком підливали собі в каву "Ванна Таллінн".

Врешті, вони вирішили відпускати мене на вулицю вже другого дня. А була зима, саме кінець грудня - бо ми збиралися зустрічати Новий рік у Пітері, й мама для цього навіть купила чорну плюшеву сукню. Вона когось чекала, - дарма, що то були родичі. 

Втім, вона завжди чекала. Навіть, коли чекати не було чого, й батько не писав їй по три місяці.

Досить несподівано я потоваришував з хлопцем із сусідньої палати, що був глухий на одне вухо. Вірніш, у нього був якийсь дисбаланс, теж по невроложці, й на ньому хотіли навіть пробувати психоаналіз, але хтось ізверху ледь не скинув головного в абортарій. Там, кажуть, теж потрібні невропатологи.

Зовсім недалеко від лікарні була величезний сніговий насип. Насправді, піщаний, та снігом його вкривало узимку не менше, ніж льодовим шаром після відлиги. Ми назвали цей пагорб Гренландією і каталися з нього на пузі, мов шалені. А потім хтось із групи здоров'я - так ми називали тих, хто жив біля лікарні - приніс напівроздовбані санчата, бо цілих йому було для нас шкода. 

Отак я й видужав. Зранку й з вечора отримував капельниці з уколами, а вдень катався до бордових щік. В Пітері якраз почався спалах туберкульозу, й нам порадили їхати до Сортавали. Мовляв, там теж зимова риболовля, й у Новий Рік по лісових санаторіях майже нікого нема, крім старих парторгів, які пишуть мемуари на кошти, зекономлені від продажу лісу.

Мамі зовсім не кортіло ділити кухню й холодильник зі старим парторгом, - тим паче, що й пральної машинки там не було, бо там, де була, потрібно було ще й готувати. Здавалося б, останній крок до мети, яку я собі поставив - адже ж ні, сталося так, як я й передчував. 

Я мріяв пройти карельським лісом у відлигу, а це майже те саме, що лазити вілтшірськими степами в двонедільну мряку. Каміння тоне під ногами. 

Те місце, де мама не схотіла відпочивати, було схоже на незастигле желе, в якому повіки не знайдеш опори для ніг. Маю несамовиту чуйку на такі топанки, намагаючись пробігти їх якомога швидше - ми скорочували в школі оті лісові забіги перетнутою місцевістю, перетинаючи її хто як хотів. 

Можна було навіть плисти, але в деяких місцях балтійські річки стають голодними, немов крокодили після посухи. Врешті-решт, руки відмовляються гребти, розчиняючись у воді, яка просто несе, і все. Тоді потрібно хапатися за щось ногами вперед, інакше занесе прямо в пащу.

Все це я намагався пояснити болгарському психотерапевту, маючи відчуття бридкого желе в роті. Воно не минало кілька тижнів. Мене майже відразу відправили на Пловдів, бо, мовляв, тільки там готові вовтузитись із такою дурнею. А в Скоп'є мені пропонували на повному серйозі розтирання горілкою, й запевнили, що бабця-медсестра це зробить якнайкраще.

Я відповів їм, що вірю, але труна й місце на кладовищі за їхній рахунок. Одразу знайшли машину, в якій, виявилось, везли ще таких трьох трупаків, як я. Реанімобіль експериментальної медицини, як мені пояснили, аж конспірологічно розвозячи сказане по складах.

Так само у Пловдіві були певні, що після розмови з психоаналітиком усе минеться, й мої ганглії перестануть утворювати неоковирні кривулі замість ганяти сигнали, шо машини німецьким автобаном. Тоді я й ляпнув, що пан лікар, мабуть, ніколи не нагрівав руки на будівництві доріг, на що він мені ляпнув, ще депозити в банку Господа мають ставки головнокомандуючих.

Я кивнув і згодився на фізпроцедури. Лупав очиськами, лякаючи молоденьку дівчину-практикантку, яка здійснила на мене терапевтичний перенос малятка з омріяного шлюбу. Врешті, її ревниве кабінетне бидло виявилося більш кмітливим - отак бува! - й прислало до мене пишну, ще й вусату тітоньку з казок про добру бабусю. Адже бабці своєї я вщент не пам’ятаю, бо ніколи її не бачив. А фото мало що здатні розповісти без єдиного спогаду про живу людину....

- Ой, свинтусе, - вимовила суворо, щойно глянувши на мою перемазану фізіономію. - З чим був суп?

- З мямом, - у мене й щелепа розболілась, бо Елісон вирішила навідати родичів, а я теж не хотів.

- Тобто, м’ясо ти зтріскав, а все інше виплюнув....

- Нєа. Возлив.

Досі пам’ятаю ошалілий погляд над окуляриками, що так і пахли добре вконсервованим нафталіном.... Чи то була її в'язана шапочка, так схожа на улюблену шапочку Хетті... .

- От шо я тобі скажу, багнюк. Дуже круто, шо ти ганяв по всій околиці за перевдягненим попом, немов інквізитор у відпустці. Тепер тобі є про шо написати страшну казочку.

Отакої. Невже моя пам'ять настільки постраждала? Я тут вперше, і вона мене з кимось плутає, але що ж. З попом, то й з попом. Тепер, виявляється, я ще й письменник. 

- Шама ти казошка. То була правда.

- Иги, розкажи кому-небудь іще. Отому гречанику розкислому, що його знайшли по шматтях біля того місця, де ви каталися.

Так. Це вже щось. Я згоден думати, що в неї у Хоршемі є знайомі, й навіть, можливо, це сам головлікар Аврамян. У нього всюди знайомі, тим паче, в Пловдіві - але навіщо?

- Його звуть Скарбник... чи Стайник, так?

Дивно, але я не відчув нічого, коли дізнався про його смерть. Може, то була дія знеболювальних, - а може, мієлінова оболонка моїх нервів перетворилася на щільний пластиковий ізолят. Втім, бабці-психотерапевту теж до одного місця. Сидить собі, калякає шось у зошиті.

- Отже, історія хвороби, яку ти маєш вивчити напам’ять. Тобі було строго-настрого заборонено перенавантажуватися... Дурник підстрілений. І друзі твої такі самі безбашенні, того й валяються хто де. А дехто - дехто! - досі шука по лісах бабаїв.

- Шо, шерйожно?

- А ти думав? Не всім вдається завалити сімох бабаїв одразу.

Бабамс, і я герой бойовика. Тарантіно відпочиває у Бердянську. Ладно Стадник, чи то Чіччероне, який, мабуть-таки розрив могилу недипломованого мафіозі. Вони це люблять, - ба, я навіть згоден думати, що Чіч найняв собі у помічники когось, схожого на мене. Йому хоча б приємно бачити, як хтось, схожий на мене, корчиться в муках. 

І тут мене накрива так, шо я перестаю бачити її незворушне обличчя в легеньких зморшках. Перед очима вироста величезна, кудлата ялина, в яку ми врізалися з моїм естонським приятелем дитинства, - немов у гору, прикрашену кольоровим серпантином. Скочили, не тямлячи себе від шоку, й обоє схопилися за стару, розмоклу коробку, думаючи, що тут був дідо Мороз.

І зовсім не дивно було знайти під повечірковою ялиною герметично упакований набір димових шашок, якими зазвичай бавилися на узбережжі в новорічні свята.

- Та хай йому грець, - зітхнув мій друг. - Пішли втопимо.

Він був страшенно законослухняним, хоча й двієчником. 

- Тобто, ти вважаєш, що Бог послав нам отаке щастя заради виру в старому болоті?

А як вще назвати Балтійське море в Естонії? Здається, він образивсь, але виду не подав.... .

Бабця в окулярах повертає мене до реальності легеньким укольчиком електрофорезу, що, як завше, барахлить. 

- Гонитва за скотинякою, перевдягненою в усіх попів світу, зробила нас надзвичайно чутливими до всіляких знаків долі, - вимовляє вона, немовби співаючи. - На обличчі мого друга почав проступати скепсис, що перевершив навіть давніх філософів. Покрутивши в руках пакет, він запхав його до рюкзаку, потім витягнув і уважно вдивився в кожну шашку. "Цілісінькі, немов дівчатка до випускного. Гайда, знадобиться". 

Здається, вона читає вголос. Невже це, й справді, я написав? 

- Що далі було - й справді, шмаття. Повний провал пам’яті, немовби ми стрибнули з розгону в яр, але чомусь вибравсь я один. 

- Чудово, - бурмочу перше-ліпше, що спало на думку. Здається, мій лондонський прихисток на Фаррінгдон-роуд піддали аж надто ретельному прибиранню. Втім, щоби я був письменником... ким завгодно, тільки не це. Тоді я пробував розкрутити загадку моєї долі, що відкрилась аж зовсім банально, але писати... .

Кася. Кася була зі мною. Може, я чогось про неї й досі не знаю?

Втім, коли я насправді щось знав про Касю?

Кася - письменниця... . Вона премила дівчина, та, все ж таки, надто дурненька для таких божевільних занять. Хабі що за моєю хаотичною писаниною в блокнотах хтось піддивлявсь, але ж звідки?

Це Лондон, малий. Звідки завгодно. Та я писав, здається, наукову роботу - не твір... .

Скрип бабчиного фломастера поволі вертає мене в безпосередню реальність. Вона відмічає у журналі завершені процедури, причому, кожна категорію хворих - окремим кольором. 

- Пепле молоко дай, і я майже ждоровий.

Сам не знаю, чого я їй це вивалив. Може, у мене, дійсно, не всі при поросі. Просто захотілось теплого молока, і - я ж знаю! - в таких-от бабусь воно завше є. Хоча б лишається після пацієнтів, яким привозять з навколишніх сіл. І навіть козине. 

- Иги, розігнався вже. Молоковмісні продукти тримати в нас категорично заборонено. Чайні пакетики за окрему плату, плюс, сухе молоко рисове. Нова рознарядка. Чи кокосове, точно не пам'ятаю. Пташки Трубадур, от. Або Чересчур, так було написано у вашій книжці. Ми виписуємо кожного, хто вимовить це слово без затинки. 

Сьорбати сухе молоко з пів-пальцем жиру, - виявляється, надзвичайно цілюща штука. Народ в палаті кривить, немов від манної каші з комочками, а я хлепчу й прицмокую. Тим і вижив, аби дах не розвалило в пекельну містерію....

За чашками сухого з жиром я й згадав, як вальнув у морські хвилі димовою шашкою. Як у мене потемніло в очах, коли вони накинулись на мене, - виросли ледь не до две'ятого валу. Так, наче Нептун скликав на мене усіх своїх підручних. Подумав - як здохну, то й вони шубовснуть прямісінько в пекельний казан. 

Холоднючі хвилі підхопили мене й добряче протягли по піску. Я був увесь мокрий, наскрізь, і мій напарник по грі міг тільки розгублено дивитись, як мене підкидає, а потім викидає на берег. Та я ніколи не відчував себе міцнішим, аніж тоді, коли вибрався й скочив на ноги.

Ще до школи мама розповідала мені, що море можна розізлити, якщо жбурляти в нього каміння. Здається, так і сталось, але чому? То ж була, всього лише навсього, димова шашка....

Я б спитав у свого навіженого естонського друга, - проте, його вже нема. Може, Бог йому скостив гріхи там, де навіть трава по-людськи не росте. Він поїхав з батьками на іранські родовища нафти і там, здається, успадкував їхню професію, а потім загинув. І я довго ще думав, що він живий, і ми знову покатаємось з тієї гори, яка щороку росла, - бо всім сподобалось, і її тільки підсипали.

Це нескінченне, виснажливе сподівання немов затягує в тунель, де роками блукають коматозники. І вихід з того тунелю знайти набагато важче, аніж виборсатись із паскудного желе.... А Вілл Боткінс ненавидить валятись у комі. Борсається, мов затятий багнюк, потім робить стрибок мультяшного Котособаки, - і от вам, знову майте клопіт на свої верхні стопійсят. Я викинув увесь непотріб минулого, корисну решту поскладав з надзвичайною ретельністю, - і моя вага не збільшилась ні на один критичний кілограм. А ваги завше прибріхують, шоб ви знали....

Глава друга

Небо, як було

До клятого Лондону я повертався, мов скуйовджений репатріант. Здавалося, покинути місця, де мене лікували - все одно, що бути вирваним з корінням і котитись, немов колода яром. Увесь час в літаку я тупо дивився в книгу, заглядаючи в есемески Хетті й полегшено зітхаючи при думці, що їй вдалося виїхати з тієї желеподібної місцини під назвою Хоршем.

Я його ненавидів і обожнював водночас, але тепер маю просто вважати своїм домом. 

Уявляю собі, як Хетті неквапливо пожовує грільяж в студентському хостелі Кроулі, гортаючи модні журнали і знаходячи там щось, одне їй відоме і страшенно цікаве.

“Вілле, а що таке міні-паранджа?”

“Це як труси з діркою на коліні, тільки догори дригом”.

“Пошляк. Я питаю про паранджу, а не про труси”.

“То напиши редактору в чат, він заклякне”

“Про що? Про труси?!”

“Ні, про спідницю, яку зашили строго посередині”

“А ходити як?”

“Дуже просто. Дай мені дочитати Кафку”.

От чесно кажучи, я б написав страшніше. А так нічого собі, філософські роздуми про різні кути зору на одні й ті самі речі. Рай для всілякого роду божеволиків, яким кортить нескінченно плавати від молочних рік до кисільних берегів.

Хетті отримала-таки практику отоларінголога, вона відмінниця. Чіполліно трієчник, але його теж відправили практикуватись, бо він шарить у будові черепа. А я з північною упертістю скльопую старий манекен для гастроентерологічних досліджень. Був у мене колись такий, доки не скрутило ганяти по містах за багатойменними привидами.

Той манекен я так само ретельно розібрав, змастив і вклав на дальню полицю комори. Думав практикантів ганяти, але ж який з мене терплячий наставник.... Щойно бачу ручиська, що викручують киші не в той бік - і мене починає викручувати. Або посмикувати, бо навички самоконтролю я виганяв у собі, немов хатнього хом’яка перед пачкою солоних сухариків.

Був у мене в студентські рокі такий хом’як. Тварини теж люди. Спробують якогось нудля, - і все, пиши пропало. Пива подудлити спокійно не можна, тільки й сновигає по столу. Досновигався, сердешний.... Ми ж у гуртожитку двері щільно не закривали, а коти теж хом’яки....

Хом'як хом'яка душить надурняка. Цю ліву істину я засвоїв з молоком синього птаха. 

Може, і я відчув себе тоді хом’яком, який живе щасливо, але недовго. Може, й тепер відбулося те, що відбулось. Я живий, і цілий, і повернувся в оселю, де не повинен був жити більш ніхто, крім мене. Бо я дуже довго, болісно, майже нестерпно прагнув цілковитої самоти.

Думав, що так буде тихіше. Адже ж ні, - те, що ховалося удень, підступно навалювалося уночі. Нескінченні блукання крутійським автобаном, надцінна ідея знайти потвору, що позбавила мене нормального життя. Або зграю потвор, або їхнє лігво, або власну смерть. І всі питання, що я ставив собі уві сні, - всі, навіть ретельно вибудувані - залишалися без очевидної відповіді. 

В реальності я бачив лише те, що моїх друзів більше нема, - і нема кому за це відповісти. Мій кузен так і не повернувся нізвідки, після того, як я востаннє бачив його в лікарні. Втім, його батько, з яким баба-фізіотерапевтка щось плутає - бо Чіччероне вмре після вічного жида - зп'яну, переконував, що то був не його син. 

Звісно, вони переховуватимуть справжнього Роода після того, що сталося вдома у Елісон. Хай навіть це випадково, як сказали поліцейські експерти, бо в них таке трапляється раз у раз. Дешеві балони в соціальному житлі, й я знову, неначе у бігові по колу, вертаю до розриву з Касею.

Отепер і Елісон мене покинула. Не хоче терпіти моїх вибриків, бо в її розумінні хвора лялечка має бути нескінченно від неї залежною та вдячною щомиті. В неї ніколи не було дітей, я можу це зрозуміти, так-так... .

Втім, прикро. Я змушений був повертатися додому сам, коли вона так і не вернула до лікарні від своїх отих пловдівських родичів. І, розумію - так, так! - вони не пустили її до мене. А співчуття й раціональних пояснень я й чути не бажав. Бо сам, запросто, міг собі поспівчувати й пояснити. 

Елісон не телефонувала, жодного разу. Навіть не написала повідомлення. Мені хотілося цього останнього "прости", й сказати, що я все розумію - та вона не дзвонила й не писала. В потягу, до мого чергового нападу, ми не сварились і навіть, як то кажуть, не виясняли стосунків.  Вона сиділа мовчки й щось там читала, наче не хотіла мене турбувати.

А я не знав, що сказати їй. На душі було трохи тривожно, та чітких думок не лунало. В грудях поступово наростав біль, і я зрозумів, що це рецидив афінського нападу - таке буває з моїм гангліонітом, наче він підстерігає мене, коли я зовсім розслабивсь. 

Здається, щось я там встиг проковтнути з аптечки, й Елісон навіть віддала мені свою пляшечку "Пепсі", але він неї мені запекло в грудях ще дужче. Це, справді, серйозно - коли солодка газівка починає працювати проти мене.

Пам'ятаю, як Елісон викликала чергового по вагону, як мене вкладали на ноші, її ноги поруч, в сіро-синіх джинсах, її обличчя - співчутливе й ніжне, але надто далеке від кохання, що я звик бачити в напівтемряві нашої афінської спальні. І те, що вона не обіцяла повернутись.

- Я поживу в родичів, тут, у Пловдіві, - сказала тихо й закинула сумку на плече. Я блимнув очима на знак згоди, бо навіть кивати не міг, так боліла шия. Вона записала мені до блокноту їхній телефон, але я жодного разу не набирав той номер. Мені передавали від неї - чи то від них? - все, що потрібно. Без жодної записки чи прохання. 

Видужав я доволі швидко - спазм зняли, а з писхотерапевтом я міг розмовляти вже другого дня, й досить плідно. Я розповів йому про стосунки з Елісон та розлучення з Касею, він покивав, і все. Жодного дороговказу я сам собі не намалював. Мені хотілося повернутись туди, звідки я виїхав - у клятий Хоршем. Навіть до матері у Гент не хотілося заїжджати. 

Аж у Хоршемі я усвідомив, що за останні півроку розійшовся з коханими жінками двічі. Як жити далі - от було питання, на яке я не знаходив чіткої відповіді в жодному сні. Аж доки не дозволив собі жити навпомацки.

- Ти бабак, - бурмочу манекенові, - ти маєш розірвати це порочне коло. Це коли все, що ти добре, навіть відмінно знав раніше, більше не має жодного практичного значення. Саме зараз, саме тут. Те, що ти знаєш, нічого не міняє. От коли сидиш і збираєш манекен - світ змінюється. На цілий манекен. На квітку, яку я вперто вирощую у пронизливо холодній волозі місцевого клімату. На мову, вивчену в дорозі, на людину, яка розклякла після коротенької розмови за чашкою чаю. Насправді, я не хочу думати, що вона раптом померла, і мені не сказали про це, аби зі мною не стався черговий напад. Я мушу це сказати вголос, хоча б самому собі, бо пловдівський психоаналітик мені цього не пробачить. Етап опору закінчивсь, і ганглії зайняли позицію вичікування. Тепер я божеволію, так-так. З мене нічого більш не вийде, крім ушквареного доктора філософії з гастроентерології. Бо я там, де не повинен бути, але ж... .

Мгм, я оселився у колишній квартирі Елісон. Тут тепло, затишно і майже так, як було при ній. Побілив стіни, зачорнені вибухлим газом. Все, що навіває болісні спогади, віддав тим, хто їх не має. Все, що тримає мене на плаву й на твердій землі, - залишив, додавши свого невеличкого багажу. І ще одного квартиранта, якого я й не сподівався зустріти в аеропорту.

Хатіб сидів, обхопивши рюкзака, в залі очікування Хітроу - під пильним поглядом одразу трьох поліцейських. Розкривав рота і закривав, немов риба, вихоплена з води. Три копи дивилися на нього згори вниз, навіть не блимаючи.

- Шо, прохід заборонено? - питаю спокійнісінько, поглядаючи в різні боки у пошуках клейкої стрічки. 

- Краще б тобі лягти поруч, - цідить коп з ідеально квадратною щелепою. - Позу знаєш?

- Аби ти її знав. То мій хірург.

- Невже? А в рюкзаку - скальпель, набитий гексагеном?

- Це в тебе гексаген замість ранкової порції гівна. Памперси носиш?

- Та пішов ти. Спитай в нього шо-небудь, бо я шмальну.

Сідаю біля Хатіба, кладу йому голову на плече.

- Так ми краще виглядаємо? Хатіб, покажи йому моє пузо.

Хатіб, не випускаючи з рук рюкзака, коситься на мої коліна.

- Там дірка біл. Я дістав там дуже великий скалка, в кишеня глянь.

Ще б пак, забудеш таке.... Я навіть куртки не міняв від того часу. Витягую з нагрудної кишені скалочку, дбайливо загорнуту в передвиборчий флаєрочок. Люди всюди люди, що поробиш, - але папір у нас в лікарні не пропадав ніколи.

Копова щелепа поволі набуває неправильної геометричної форми.

- Спитай, чого він рюкзака не випускає, - каже мені майже лагідно.

- А чого ти свого шмаля не кидаєш?

- Ти в мене такого не питай, пацику! Розкрий рюкзака сам, як такий нарваний!

Повільно й ретельно відкриваю рюкзак Хатіба й дістаю пакован з бутербродами. Копи навіть не дивляться. Було б дозволено, здається, курили б прямо тут. 

- Знову солона риба... І де ти її примудряєсся нарити в дюті-фрі....

- То не в дюті-фрі, то базарна. В дюті-фрі дорого, на базарі дешево і смачно. Так смачно пахло, я герметік заклеїв.

Не знаю, як пахне гексаген, - але, здається, він купив сюрстрьомінг, кислий норвезький оселедець. По-любому, пересідав у Гермашці. Сука, це джеромівський сир... . Лоукостер ним пердів уже на посадці, я певен.

Акуратно припіднімаю його рюкзак, пробуючи на вагу. Там ще й книги... .

- Бібліотечні?

- На развал купляв. Довго шукав, найшов. Зничка.

- А ну дай почитати, - осмілілий коп тягне руку до рюкзака, виймає товстелезний третій том “Медицини для чайників”. Принаймні, так можна перекласти загогульний напис на обгортці, яку Хатіб дбайливо клеїв три дні. 

- Як ти хірург, то нашо тобі книжка? Ти шо, по книжці лікуєш?

- Як ти коп, то нашо тобі інструкції? Ти шо, без інструкцій не можеш Брейвіка упекти на довічне харчування за твій рахунок?

Поліцейські похмуро переглядаються, знизують плечима.

- От шо, язикатий. Нехай покаже паспорта з візою, і можеш аж до вечора шукати в нього дроти. Він ішов і трусився, тому ми тут. І з рюкзака в нього тхнуло сечею буйвола. Де твій паспорт, сцикло?

Хатіб, гірко зітхаючи, витрушує вміст рюкзака на сусіднє сидіння. Чого там тільки нема: обтріпаний зошит, пакет з різнокольоровим спіднім, десять шматків антібактеріального мила, пачка цигарок....

- Ого, - коп нахиляється нижче. - Недешева штучка, так? У нас курити дорого, за полісом.

- У нас дешева, - зітхає Хатіб. - Справжні.

- Тут будеш смалити, чи у відділку разом посмалимо?

Копи по черзі обнюхують цигарки, - навіть фільтри.

- Гидота самопальна, - зітхають. - Вам, голодранцям, справжні “Мальборо” навіть у польотах свідомості не снились. Ідіть, не затримуйте рейс. А ти, бомбовоз, сьогодні ж прийдеш відмічатись до окружного відділку.

Хатіб полегшено зітхає, закидає рюкзака на плечі й хапає мене під руку.

- Я думаль, тут земля обетованний, тут шманать не будут, тут жалеть будуть. А я только зашоль, сразу копи, копи, копи. Много копи, я їх по взгляд вижю. Задрижаль, мов драглі, сел і сіжу. Рука, нога двинуть не могу, голова дрижить. Мозг дрижить, аж по самий лімбічний. Я твой самольот апаздал, сігарет іскал легальний.

- Шо, копілку розбив?

- Разбіль, - зітхає з неперевершеним жалем, схлипує. - Може, до мами в гості паєдім?

- То вона не там живе, - гигикаю. - Іди подивись на королеву, вона тобі випише персональних півпачки в день.

- Ліцензія надо, ліцензія дорого. А практика не можна тірять. У тебя пацієнт єсть?

- Тільки манекен. Оговтуйся давай. І не ходи без мене містом, бо я тебе задовбуся з-під кожного копа вишкрябувати.

Сюрстрьомінг ми тоді з'їли, тільки довелося купляти горілку й ставити її відкоркованою на лавцю, аби всі думали, що ми зальотні алкаші. Хатіб ще й лавку полив, бо запах горілки, на відміну від солоної риби, він чує. 

Глава третя

Пообідній сеанс

Життя з Хатібом зовсім недошкульне, якщо звикнути до його звички постійно щось наспівувати собі під носа. Так він себе заспокоює і переконує, що все добре, й найстрашніше позаду. Що для нього було найстрашніше, він і досі не може точно сказати. 

Здається, то був день смерті синьора Фернандо, коли у двері вломилися робітники афінського моргу й витягли Хатіба за двері, немов кота, що наївсь щурячої отрути.

- От що було найстрашніше, Хатібе? - питаю, обдивляючись його джинси, що він зберіг з того дня. На них ще досі дірки від колоносського асфальту, яким він повз, прикидаючись упоротим, аж до найближчого фонтану, куди його жбурнули небайдужі містяни. 

- А ти можеш? - докірливо коситься на мене з-за дверцяти холодильника. - Где твой хабібі, а? Я спрашиваль. Не говорят мне, толка палцем у скрон крутят. І дєнгі далі на лоукост, штоб я по бистро з Софія умоталь. Я єй пісаль, говорю, жді аеропорт. А она малчіть, даже в сеть нє хадіть. Она нє бросіль, она умерь. 

- Вона вже триста разів "умерь", бо ми їй обоє набридли до панських пляцків. Ще в Афінах домовилися з нею про те, що розійдемось. Вирішила довго не чекати, та й усе. В Лондоні я би цього не витримав. І не починай оце жувати, як мале дитя. 

- Я тільки почав, - ображено схлипує, шурхочучи кульком з чіпсами. - Єслі сьогодні не їсти, то завтра буде вже пізно. Спортітся.

Звичка жити сьогоднішнім днем полишить нас іще не скоро. Аж надто довгий час ми провели там, де часу наче не існує. Там, де Хатіб сновигав операційною, оглядаючись на кожного санітара, - що начебто і знав його, але все ж таки щодня придивлявся уважніше. Він мене й урятував - бо після нападу, що стався по доленосній розмов з синьором Фернандо, мені могли влаштувати почесний похорон в Акрополісі.

Не знаю, чи був Хатіб найкращим хірургом у своєму місті, але за життя синьора Фернандо до лікарні приходив регулярно. В нього неабиякі здібності витягати людей з того світу, і ще з багатьох світів, куди їх занесла нелегка. Питання про довіру хірургу з папіроскою в зубах навіть і не стояло.

- Я ж нічьо ні кажу, коли в сусідня лікарня хірург оперуваль напідпитьку. Йому так харашо напідпитьку, руки лучше ходять. А я не пить, не могу пить, нельзя мне пить. А папіроска все равно что ваш випіть. 

І шо ти йому скажеш? По-своєму він правий, а як буде жити без своїх папіросок тут-от, на своїй землі обітуваній - одному Богу відомо. Втім, у Хатіба з Богом теж свої відносини.

Незадовго до від'їзду з Афін я побачив його в коридорі лікарні. Цього разу він не співав, а дико пританцьовував, немов папуас вздовж величезної кістки стародавньої тварини. 

- К праздник готовлюсь, - гигикнув, побачивши моє ошаліле обличчя. - А в мечеть я с мама стоять зовні, доки папа молиться. 

Звісно, то є великий прикол - жити в родині, де мама православна, а батько мусульманин. Ще й у місті ну дуже строкатих культур, які не опишеш жодним точним словом. То все треба побачити й відчути, - аби себе не відчути дурнем там, де інші багато століть як мудріші за тебе. 

- Жив би собі, де жив, - зітхаю, дивлячись на його недолугі спроби засвоїти англійську. - І чого тебе поперло світ за очі? Всюди все однакове, по великому рахунку. Ще й цюцюкають з тобою, немов ти вчора народився.

- Цюцюкают не люблю, - бундючиться Хатіб. - Єдь война і там цюцюкай. Я думаль, тут всьо строго, дісціпліна. Порядок больше. У нас там больше порядок, меньше цюцюкают.

- То, знаєш, таке собі педагогічне лицемірство. Або як його назвати, Хатіб?

- Назваль, так назваль, шьто мучишся? Не люблю цюцюкают, і все. Мені надо так, щоб говоріть бистро і по ділу. Пацієнт же ж мой будеть приходить. Другой пацієнт не дадуть, англіскі пацієнт. А они тут говорят болше мене под кайф. Я петь ла-ла-ла, когда они говоріть, а оні толка глаза кліп, как у філін, і тихо так седять. Аж муха журжит.

Він стає страшенно роздратованим тут, у Великій хай йому грець, Британії. Я - вже ні.

- Слухай, чи це мені почулося? Колокол...

- Дзвінок дверний, я пачиниль. Копи, паходу. 

Вся недоїдкувата фігура Хатіба виражає глибоченний сум, коли він плететься до дверей. Прислухається, наче очікує почути дихання самої смерті. Полегшено зітхає, відкриваючи.

- Ви ашиблісь номер. 

- Слухай, чорножопий, це ти ашібся, шо сюди попав. Я шукаю доктора Боткінса.

- Я за ніго. Шьто надо?

Хатіб відлітає до стіни від потужного поштовху ліктем у засмаленій чорній шкірянці. Я піднімаюся назустріч приземкуватій фігурі з добрячим шпеньком у литці. От же ж чорта лисого, щойно помили підлогу....

Хатіб ошелешено дивиться на густо-чорні краплі крові, що розлітаються об хазяйський потертий і видовбаний паркет, та нам дупа. Це не італійці, що дадуть тобі ящик паркетних плиток чи шліф-машинку, а краще трунку. Мені заливатимуть у вуха годину, як трьом батькам Гамлета, ще й одностатевим. 

Доки чухаю в потилиці, Хатіб уже третє коло намотує біля гостя. 

- Я іщьо такой ни відел.... Бабайка, ето ти?

- Сам ти бабайка, - скрегоче фігура, відпльовуючись, знову ж таки, на підлогу. - Витягни з мене оцю штуку, і ти людина.

- А доктор Боткінс тібє на фіга?

- Бо я пузо роздряпав, коли через паркан перся. Боюся, шо киші от-от виваляться. В больнічку не піду, мене там заметуть з потрохами.

Валиться на підлогу й застигає в позі мерця, важко дихаючи позавчорашнім перегаром. Чого позавчорашнім, і сам не знаю. Ба більше, алкоголь недешевий, - а така напонтована істота могла б і лікарню знайти, де не заметуть.

- Ги-ги, а чого це ти думаєш, що я тебе не замету? - схиляюся над ним з виразом глибокого співчуття. - І оцей замете, якщо дістанеш по саму печінку. Вдвох заметем і під руки копам здамо. Хочеш?

- Бля, ну ви ж добрі люди! - стогне, смикаючи здоровою ногою. - Копи вам спасібо скажуть, а моє спасібо коштує дорожче. Тягни давай, бо мене біфітери з цибулею схавають!

Хатіб неквапливо копирсається в ящику з інструментами. Поволі розмотує стерильно чисті тряпочки, наливає в банку спирту, якого місцеві медики навіть і не нюхали. 

- Дуже стерильний, - невинно блимає, - сам стерилізував. Жівот синій, хочеш на спор?

Піднімаю заскарузлу майку пацієнта, оглядаючи фіолетові синці з глибокими брунатними подряпинами. 

- Іду собі, нікого не чіпаю, дудлю по дорозі, - ниє, прикривши очі. - Трагедія в мене. На лічном фронте, так сказать. Допив пляшку, жбурнув, як піднімаю голову - табличка! Чуть не обісрався. Поліз пляшку діставать, а ногу як прошпирне.... Висю і плачу. Добре, хоч бензопилка в кармані валялась.... Шутка. Сторож парковий зняв і хотів було звати копів, але почув, що я з наших. Дав оце вашу адресу й пинка під сраку. Я тільки сьогодні паспорт получив, прийшов подрузі похвалитись, а вона тіпа: всьо, прошла любов, завялі помідори. В неї книжка така стоїть на полиці - "Зав'ялі помідори". Про жінку-привида, ну, оту, з мосту. "Чого з'являєшся мені у сні...". Сир такий є, грецький. Бринза. От його так звуть.

Та заколібали вже. Цю легенду постійно розповідають в "Білому й чорному" після коктейлю "Секс на пляжі". Це при тому, що на хоршемськім пляжі зважаться займатися сексом хіба що жаби в очереті. 

Думав, осьо він буде верещати й смикатись - та ні, де там. Хатіб обколов йому всю ногу, а він і пальцем не поворушив. Витягнутий шпеньок мутнувато поблискує в світлі невеличкого кишенькового ліхтарика. Хатіб запшикує рану антисептиком,  швидко вичищає та рвучко тицяє голкою, поглядаючи убік настінного годинника. 

- Зараза столбняк не будіт, єслі перевязка менять не забудиш. Платний, дорого, сто фунт. 

- Шоб ти знав, лапа волохата, який у мене столбняк.... Ти мого паспорта бачив? Сиди й завідуй в тряпочку! Я їй ще покажу, де раки-небораки. Як був нелегалом, їй сексуально. Як людина, - всьо, пропав інтерес, хоч у трубу лізь, шоб тебе расисти били. Одним словом, леді. 

Стиснувши зуби на перекривленому обличчі, затискає обома пальцями литку. Зітхає, немовби верблюд, якому повісили контейнер на один-єдиний горб. Хатіб управно зшиває рану. 

- Ви мене спасли, хлопці. А можна у вас переночувать? Покажу місце, де я гарненько відривався по приїзді. Все чисто, навіть копи туди шастають не по формі.

Місце, куди копи шастають не по формі, апріорі не може бути чистим. Утім, прогулятись нам з Хатібом не завадить. 

- Баби там нормальні, одну ти навіть знаєш. Вона до тебе слала, та я не ходив. 

Застигаю в дверному проході, немов статуя.

- От шо, синьопузий. Скажи тій бабі, - хай дякує Богові, шо я не прийшов. Бо якби прийшов, то спитав би таке, шо їй дуже не сподобається. І так, як  їй. Отакий я помнящий. 

Дивитись цьому шпинделю в лисину надзвичайно приємно. Так і хочеться поставити на неї попільничку з гірського кришталю.

- От шо, дзеркальна макитро. Ти свою бабу можеш хоч цілодобово штрикати - за паспорт, за візу, за тарадайку із запасним колесом або за гламурні труси в полосочку. Я її бачити не хочу, так і передай. 

Я, справді, не хочу знати отієї подруги Елісон з номерів "Білого та чорного". Редонда Джейкобс іще та паскуда, і ніколи не спить зі своїми клієнтами, окрім одного - чоловіка моєї матері, що зараз далеко, аби розважатись так, як він полюбляє. Не вірю, що його благородні наміри аж так довго протривають, але ж я пас. Хто я такий, щоб заважати? Вона чекала, і фасон плюшевої сукні лише змінився. 

Глава четверта

Хваленому коневі

Замальовки доісторичних тварин - непогане лікування для розпатланих нервів. За часи своїх подорожей я відростив чималий жмут волосся, проте, так і не надолужився тримати нерви в кулаці під час болючих спогадів. Може, воно й добре. Може, й краще висловлюватись, як є - замість догідливого цюцюкання, що незрозуміло чим пахне.

Так ми звикли. Так звикли всюди, де небезпека чатує з-за рогу посеред цілковитої, майже блаженної тиші. Ідеш собі, йдеш, і раптом у простісінькій речі бачиш те, чого волів би не згадувати ніколи. Але ж пам’ять не вогнище, на якому лишається тільки купка попелу. 

Я не знаю, чому так зі мною. Можливо, це ще з Риги, коли нас поступово вичавлювали з нормального життя усіма способами. А бувало, аж раптом. У Генті ми з мамою трохи відпочили, й Соткінси теж. Потім він поїхав учитись до Німеччини, а я ще й обирав між Францією та Іспанією. 

То був заковбасний вибір, але я хотів саме такого. Гент надто передбачуваний, я починав у ньому, справді, загнивати. Зате в Севільї, я, врешті, навчив однокурсників, як повернути бика навтьоки. Ні, я не вештався небезпечними районами. Просто селяві. 

В Іспанії якийсь час я жив без своїх нападів і ще як зміцнів. Утім, дошкульна католицька інтелігенція почала вижирати мені кістки. Я хотів бути чемним, але відчував, що все більше заплутуюсь в їхньому мотузинні. Напади відновились, і, було, сесію я складав улітку, коли всі вже гріли спини на Канарах. 

Психотерапевт сказав мені, що то від бунту. Мій організм почав опиратися тискові, тільки ще не вивчив, як то робити в його стані. Те, що було, - траплялося не раз, і щоразу всі думали, що після вже нічого не буде, таким я цибав конем. Але ж було, то буде й цього разу. 

Виявляється, тиші в голові я боюся не менше, аніж напливу небажаних думок. Відсутності емоцій - не менше, аніж нервових зривів і ступорозних кількахвилинок, за які намагаюся хоч трохи себе опанувати. Нічого не значущої балаканини - не менше, аніж розмови, де запит вибудовується швидше за подальші слова. 

Скільки разів я намагався розібратись у своєму бажанні шукати в довкіллі сигнали небезпеки? Я ж лікар, чорт забирай, що, має можливість працювати у мирних умовах. Хоча, які вони, до біса, мирні - якщо в кожному куточку світу точиться те саме, що в іншому? Я жодного разу не був на жодній війні, але я відчуваю її в повітрі, й щоразу регочу, коли королева Галадріель в моїй голові вимовляє це. 

У воді, в землі, в каналізаційній трубі. Я втомився, вони заганяють мене. Увесь цей світ роз'ятрених людей, які вибудували собі громіздкі, катастрофічно громіздкі способи самозахисту. Я хочу повернутись туди, звідки виїхав багато років тому. Відмовляюся звикнути, що більше не там, не в тому місці, де руки безпомічно ковзають желеподібною повінню....

Я хочу на піщану гору біля талліннської лікарні, кататися на пузі, знайти новорічні димові шашки, прикопати їх у пісок, а потім підпалити й верещати разом із тим приятелем, як двоє бушменів, що святкують здобич у сезон дощів.

Телефон мовчить, ну й хрін з ним. Не уявляю, що би я сказав у слухавку, якби якась зараза порушила мій сеанс ретроспекції. Психотерапевт із Пловдіва сказав, що це вкрай корисно, і я йому вірю. 

Отакої. А його баба набрехала, чи то зачиталась книгою, що хтось її забув із пацієнтів. Телефон кляцає й пронизливо пищить, але факсів мені так і не пропонує. 

- Боткінсе, - голос Чіччероне на автовідповідачеві, - ти, врешті, приймеш мої глибокі співчуття? Я зайнятий, але третій тиждень намагаюся тебе видзвонити. От який з мене паламар. Що сталося? В словнику гастроентеролога існують такі запитання, еге ж? Знайшов пів-ноги, крутив, немов компас - і туди, й сюди. Якраз недалеко від того місця, де ми зустріли нашого лижника. Пам'ятаєш? Але ж, бляха, життя триває, ти в курсі. Пам'ятаєш, сестра Елісон розповідала про уламки? Так от, не було ніяких уламків, вона марила під ліками, бо її дорогоцінний Антоніо вирішив повернутися до своєї Берлінди... чи як її там. Невідшліфована правда. Люди Фернандо не розрахували дози, а він все узяв на себе, бо сподівався, що і йому допоможуть. Та я ж не шлифувальник, я так.... постфактум, так би мовити. Тепер Антоніо в дупі, але я його давненько не бачив живим, ти не знаходиш? Боткінсе, ти тільки не бзди. Не зачеплять ані тебе, ані Хатіба, коли будеш собі тихенько практикувати з мігрантами. От як сьогодні, й Редонду не ображай. Правда була, ти її шукав, але тебе перестріли ті, кому та правда була невигідна. От і все, не парся.

- Угу. Дякую. Все?

Він ще чимось там рипить, наче рухає шафу. Як він полюбляє рухати шафи, це капець... .

- Ні, не все. Я тут замутив одну штуку, тіпа посмертних масок. З нічого, з уламків. Уявляєш собі? Чудовий спосіб переробки старої пластмаси. Можна сказати, 3D-малювання по свіжому тілу. Треба встигнути за годину, і для того знаходяться майстри, уявляєш? В одній руці - сигара, в іншій - патологоанатомічний пензль, хоч із самих картину малюй. Я би попросив Ліз, та вона чутлива, бідашка. 

- Гайда. І не забудь заритись у тих уламках по саме не можу, бо там лежить бездиханним твій колишній психотерапевт. 

- Був, лікувався, тимчасовий ефект. Зранку просинаєсся - та сама хрєнь в голові. Напився - відпускає, нажерся - спиш, просинаєшся....

Жодної паузи, жодного здивування. Чи то він, як завше, не хоче уважно мене вислухати, чи то Хатіб правий, і Елісон більше немає. Я завжди цього боятимусь, - і, хоч щоразу переконую себе, що люди живуть із чим завгодно, та, врешті-решт, мені починає рвати дах.

- Я нелюдь, Боткінсе, - з артистичним цинізмом вимовляє Чіччероне, - та й не може бути нічого людського в тому, хто цілісінький день має справу з трупаками. Одного дня здохну, як той ваш Пако, десь у рефрижераторі. Мене просто забудуть там, і все. Я - муха в тазику з розплавленим желе. Або джемом, хай йому грець - одна лабуда. Скажи Хетті, що вона хороша дівчинка. Бай-бай.

Телефоную Хетті того ж вечора, бо відчуття часу в мене більше немає. Заритися в роботі по самі скроні для мене означає порятунок, та маленька Естер Магнуссон з’являється аж надто сподівано - добре, що раніше за роздобрілого Хатіба, що мав мекнути у Редонди без права продовження.

У Хетті вигляд сільської пастушки, в пальті з хутряним коміром і хустці поверх біленьких товстих кіс. Вересень у Хоршемі зробив нам усім холодно. Її вузькі очі та повні губи посміхаються одночасно. В руках - корзинка фруктів, аби я почувався гусем, напханим яблуками під зав’язку.

- От чого ти на мене так дивишся? - супиться з порогу. - Циклон, антициклон. І хутро штучне, жодна білчина не постраждала. Знаєш, скільки я чекала, доки ти повернесся? Це справжні зимові яблука, на фермі брали. А в мене....

- Бачу, - зиркаю з-попід лоба на спітнілого Чіполліно в кожусі, що поволі піднімається сходами на веранду. - Відколи? Й чого вартував пакт про ненапад?

- Ну, я взагалі-то вивіз її з тієї лікарні. Кнут не проти нашого приятелювання. Хіба я можу допустити, аби після того, що знайшли в яру, Хетті вешталася тут сама, немов Червона Шапочка?

- Нічого, ти ще його пряничків поїси. Гарний кожух.

Хетті з Чіполліно переглядаються, немов бачать мене уперше.

- Оклигає, - Чіполліно принюхується до повітря. - Тут колись жила жінка. І ти тут живеш, бо та, з якою ти жив раніше, не хоче тебе бачити напівмертвим.

- Знову брешеш. Усе набагато складніше, цибулина твоя голова. Що цього разу? Батько подовжив тобі довгого повідка?

Чіполліно вправно, наче рве латук, розстібає гудзики кожуха на риб'ячім хутрі.

- Ги-ги, я його перерізав. Перегриз оцими-го зубами. Тиждень наточував, а потім - хрясь! - і всьо, гайда до великої медицини. Він мені в слухавку вищить, а я йому мовчки дулі кручу. Думаєш, не чує? Аж горло надірвав, тепер ходить, шепоче. Мовляв, який я невдячний, як я йому ще п’яти намилювати буду.... Нє, ти чув, блін? Отак роби, роби до сьомого поту, Боткінсе. Хай-но тепер його роботяжки попотіють. 

Він прямо-таки продирається у мій передпокій, мовби гулящий кіт, що його довго не годували, а тепер пустили разом із хазяйським котом поїсти з однієї миски. 

- Ще один заправський нитик, - зітхає Хетті. - Взагалі-то в нас практика, і номер в хостелі на двох. Я зверху, бо в мене клаустрофобія. А в нього агорафобія, він одіялами обвішується.

- Тобто, е-е....

- Ну-у, - Чіполліно мрійливо закочує очиська. - Я ж кажу, в нас практика. Подолання фобій самотужки. Жартую. Справді, практика, тільки медична, до психології - жодного стосунку. Та ми маємо навчитися перебувати в одному приміщенні сам знаєш без чого. Тобто, без всього. 

Він проводить собі по шиї так, наче просить обмотати його перукарським рядном.

- Та ну, - кривлюся, - мара якась. Ви не могли на це згодитись. Хетті, в усякому разі.

- То он як ти про мене думаєш. А я не про те, чи як у вас там говорять? Я не маю права займатися з нею сексом, а вона зі мною, бо таке теж буває, й ти миєш чітко оговорити слово "секс", коли укладаєш угоду. Я не маю права навіть доторкнутися до неї без особливої потреби. І це не те що камери. На сусідніх ліжках ще двоє таких самих, і ми не маємо права вступити в змову, бо практиці хана. Весь час навчання та обмін досвідом, жодного сексизму, еротизму й навіть безневинного флірту. Кати. Завтра пишу заяву на відрахування. Другий день для мене - труна. 

Чіполліно боязко озирається, неначе в пошуках привида - та його очі червоніші.

- Він мені снився учора, отой кузен твій - шепоче, прикриваючи голову руками. - Стоїть, величезний, мов гора, - між двома краями ущелини, руки в боки упер, брови зсунув ув одну лінію і дивиться на мене, очей не відводячи. Знаєш, що спитав? Як звати улюблену болонку королеви. Я аж підскочив. Так моторошно стало, ледь не влаштував Хетті стихійне лихо.

- Вау, я теж був страшенно боязким ув Афінах. Слухай, ти розбираєшся в уламках?

- Навіть і не показуй. Оця розгризе шо завгодно, а я пас.

- Хетті, вертайся до Кнута, - шепочу, показуючи їй шпенька, витягнутого з литки нещодавнього пацієнта. - Як ти думаєш, звідки його виламано?

Хетті без усякого поруху на обличчі вивчає шпеньок із досить-таки благенького заліза. 

- Він узагалі не виламаний, а знятий. Тобто, не литий. Я погано розбираюся в інструментах, але мені важко уявити, що такий матеріал можна було відпиляти навіть оком термінатора. Його взагалі не треба пиляти.

- Чудово, - ляскаю її по плечу. - Тобто, пацієнт мені нахально збрехав, - а вірніше, нам обом. Мені та моєму хірургу, що замість “Аллах акбар” вітається досить звичним для нас манером.

Хетті з Чіполліно застигають, немов укопані. Рисове печиво вивалюється їхнього з пакунка на підлогу, та вони й не бачать.

- Воістину акбар, - шепоче Чіполліно. - Де ти його.... Я чув, але  думав, то вигадки місцевих п'яничок. Тепер всі будуть казати, що то є перевдягнений коп. 

 З готовністю киваю, ретельно відмиваючи яблука Хетті від базарної пилюки. Яка ж ляля... .

- Весь світ - перевдягнені копи, хлопче. І ти теж. 

- Ні, весь світ - перевдягнені терористи, - буркоче Чіполліно, намагаючись заховатись під килим. - Або мафія, бо я вирішив-таки поквитатись із тими, хто завадить мені стати господарем китайського ресторану. В акціонерів серйозні проблеми, вони продають бізнес тому, хто візьме, і я збираюся взяти, не відкладаючи фунтів у Довгий парламент. А лікарська практика почекає до кращих часів. У нирках я і так розбираюся краще за трансплантаторів. Агов, Хетті, можеш іти до кузена. Він сам приїде по твій чемодан, чи не так, лікарю Магнуссон?

- Обсесивно-компульсивний синдром, обтяжений стійкими фобіями пренатального характеру, - рівним голосом констатує Хетті, вдивляючись в підошви Чіполліно. - Він ніколи не миє взуття й не ставить його на вологу ганчірку біля входу. Ми просто повбиваємо одне одного, і я це зроблю першою. Та я умовила його надягати бахіли, з мінімальним застосуванням насильства у родині. Поклала на стіл книгу про отруйні рослини, але мені довелося нею захищатись. 

- А тому що в тебе третій день нежить. Судиннорозширювальні краплі не повертають звичних функцій нюху. Під час нежитю деякі звичні функції пригнічуються на користь одужання організму. Гайни-но під килим Боткінса, дитинко. Прочхайся.

Хетті відвертається, байдуже колупаючи обвислий шмат шпалер на стіні біля платяної шафи. Я сам її придбав, вона мені страшенно нагадала ризькі меблі,  з їхньою безкомпромісною функціональністю й місцем для чемоданів та усіх моїх речей в одному закутку. Шкода, що доведеться дарувати його наступним мешканцям. Втім, мені дозволили не платити за газ аж місяць, у межах оговореного ліміту. 

- Боткінсе, ти не уявляєш собі, яке задоволення читати книжку ради чергового виступу перед всезнаючою Хетті Магнуссон! Навмисно зайняла ліжко над моєю головою, аби кидатися в мене томами з нижньої полиці. Знаєш, такими.... що молем тхнуть.

На мої очі вони можуть сваритись півдня. Причому, я певен, що наодинці вона його вимотує своєю тихушністю. Чіполліно не здатний мовчати довше десяти хвилин, і те, він має при цьому порпатись у телефоні. 

- От що, потомствені копрофіли. Є задача знайти у багатомільйонному місті один-єдиний паркан, з якого виламано цей шпеньок. Якщо ви цього не зробите, я вас обох загорну в килим і відправлю подорожувати найбруднішою річкою Середньовіччя. 

Хетті аж сідає на величезний хазяйський стілець з чорного дуба. Він раритетний, на нього треба сідати й не ворушитись, аби не зломити ніжок. І Хетті не ворушиться, тільки очима кліпає.

Чіполліно акуратно спирається рукою на спинку стільця, й той одразу просідає.

- Добре, я піду з нею гуляти. Яка пенсія мені за це годиться?

- Скажи-но мені, величезний знавець медицини, як можна проходити два дні зі шпеньком в литці, з якої тече свіжа кров темного кольору?

Йому не відмазатись, коли я в такому настрої. Ще й кави нема, що я звик пити в Греції.

- Оце-то задачка, - Чіполліно підхоплює Хетті під руку, бо вона вже збирається дерти шпалери. - Знаєш, Боткінсе, в мене таке враження, що ти був сусідом Гаррі Поттера по палаті. Ну, тіпа, всякі магічні штучки, які, врешті, виявляються звичайнісінькими фокусами, побудованими на обмані зору. І так, я нічого не хочу більше чути про жіночу половину сімейства Папандопулос. Що б ти не спитав мене, Вільгельме. Їж яблука й кажи: "Приносьте ще, а я витрачу всі сили свого оживаючого організму на відрощування довгої сивої бороди". Ходімо, міс Естер. Здається, мені відомо, де той паркан, що його згадує лікар Чолбайсан. Він вирішив узяти над нами шефство - що ж... . Змирімось. Так, змирімось.

Здається, і в нього хтось помер. Ба, як я міг забути - це ж Антоніо, його батько. Чіполліно невимовно личать траурні шати Арлекіна  - він навіть роздобув жовту сорочку, аби підкреслити чорноту своїх трохи попелястих кучерів. Значить, і правда, бізнес. А я, дурний, колупаю пластикові киші. Шкода, що Елісон пішла - погуділи б... .

Глава п’ята

Стереоморфний казус

Ач як добре заслати горе-практикантів на вивчення елементарної фізики твердих тіл.... Отепер я можу розслабитись і поміркувати про змінені стани свідомості, в яких завжди відбувається щось неймовірне.

А чого неймовірне? Можливо, те, що ми не бачимо у звичайному стані прагнень до надзвичайно дотепного міркування.

Там, де я побував, мене знов навчили спокійно слухати людей, маючи необхідний мінімум власних суджень - адже світ не може бути однаковим апріорі. Таким він і є - різним, без уніфікацій, які зручні лише для вибудови абстрактних ідей.

Наприклад, у моїй квартирі ще досі лишились деякі речі Елісон. Я не знаю, чого вона їх тут лишила. Може, на благодійність - але чому тоді не винесла до сортувальних ящиків на смітнику? В неї як була, так і лишилась грецька голова, що думає, наче в усьому світі повинно бути лише по-грецьки. Ти приїздиш до квартири родича, там лежать чисті, випрані речі - або ті, які забули випрати - й ти можеш їх носити. Я б дратувавсь, але мене це тішить зараз.

Відкриваю шафу і дивлюся на рівні стопочки одягу - або не дуже рівні, бо вона там щось виймала в останній момент. Окремо лежить стос, що виправ я, й мішок з білизною, який вона збирала окремо, і його треба було прати так само - мішком.

Греки надзвичайно кумедні в цьому. Вона й мені вручила мішок, до якого я мав складати спіднє. Розбирати її мішок після прання для сушки виявилось особливим, вишуканим різновидом катування саме для мене.

Я не фетишист, ажніяк - та цей процес для мене виявивсь пекельним, як її борщ, в який вона, врешті, згоджувалася накрапати лимончику. Вона завела собі окрему сушилку для білизни, на яку я не мав вправа впхати навіть цілу, ідеально розрівнену шкарпетку.

Після тієї сушки я впуляв усе назад у мішечок, почуваючи себе так, наче хотів жбурнути його за вікно. Мені страшенно хотілося побачити обличчя місцевих копів, яких сусіди викличуть, бо мішок заманливо лежатиме в них на півоніях. Уявляв собі той протокол і реготів до сліз, аж захлинаючись газівкою, яку сам собі прописав для підвищення вегетативності нервової системи. 

Найкумедніше, що вона змінила чоботи, які стояли в хаті від попередніх мешканців, на свої нові, які тисли їй, а за тими, старими, півроку ніхто не приходив. Урешті, вони з'явились, і це, звичайно, були турки з Афін - з отакими самими глибокодумними, підступно-посмішкуватими обличчями, яке там я їх бачив. Вони наче приберегли для мене якусь істину, що я, бачте, варвар, і не читав по дорозі до них через Київ.

А я, з передчуттям тривалого нотаційного періоду, вручив їм ті чоботи й усе докладненько пояснив. Вони слухали, не перебиваючи й навіть не перезираючись, кивали, але чобіт навіть і до рук не взяли.

- Вам повернути? - ляпнув я, чекаючи на вибух гніву а -ля паша Ізміру.

- Та що ви, - жінка аж здійснялася у посмішці, з якоюсь вселенською замріяністю, наче хвиля у відкритому морі. Чоловік уперто потягнув її за рукав, та вона ще довго мені посміхалася напівоберти, шкірячись двоповерховою щелепою нашого хоршемського світила стоматології.

Оті новенькі Александрині чоботи доводили мене до булькотіння щоразу, коли я перетинав хол, якщо його взагалі так можна було назвати. В радянських передпокоях можна було навіть виспатись, і я вже подумав завести собі собаку.

Страшенно захотілося курити, й я знаю, що Сашуня приховала від мене цигарки - та, виявляється, я виправ їх разом з її білизною. Вони так і лежали нерозпакованою пачкою на дні барабану. 

Довго дивлюся на них, розмірковуючи, що це за процес для майже сільського діда. Розпакувати, розкласти на старій майці біля батареї, висушити й носити, як ексклюзив, для куріння в хащах чи на порогах закинутих будинків - або ретельненько розрізати кожну Сашуніними манікюрними ножичками тупенькими, насипати табацюру на підніс для кавових чашечок, попередньо постеливши газетку, висушити, й... .

У мене ж Хатіб. А це справжні грецькі цигарки, й мені не доведеться щоразу труситись, коли він дмухає своїми коноплями у кухонну кватирку. Тому я обираю перший варіант, але замість майки кладу серветку з плямами, що Елісон не схотіла виводити.

- І тим не менше, - кажу манекенові, що сиротливо зігнувсь без Хатібових шлангів, - людина здатна сама собі втлумачити що завгодно, під зав’язку набравшись чужих ідей у зміненому стані свідомості. Важливо те, на що натинаються оті чужі ідеї - тобто, наскільки вони чужі. А дехто настільки боїться відчуження, що ладний приймати будь-які ідеї заради відчуття спільності. От і все, що треба знати про екстремальні випадки з людською свідомістю.

Знаючи це, я не боюсь ані відчуження, ані відчуття спільності. Те, що в мені самому, має вирішальне значення. Можу мислити - значить, живу. Можу мислити в різних напрямках - значить, ареал мого життя ширше, ніж був учора. Можу висловитись про те, що думаю, в межах, що не порушують чужих меж - значить, можу співіснувати з тими, хто живе так само. Не так, як учора. Можу розуміти, що межі в кожного різні - значить, не затискаю себе в межах власних уявлень про те, що можна й чого не можна.

І все ж таки я злий, страшенно злий. Мене аж викручує, як ті речі в пральній машинці. Мені хочеться розвісити їх усюди, й готувати собі бутерброди з місцевого пухкого хліба, що так схожий на селянський. Хатіб ось-ось повернеться, й смиренно схилить голову перед своєю квартирою в Хевроні, що є цілою, але вони звідти поступово розтіклися. Її ніхто не відбирав, вона так і стоїть, з небіленими стінами, порожня, бо вони дозволили сусідам взяти свої меблі, одяг і навіть посуд. 

Він міг померти там, а міг побачити світ, і змирився з другим, бо якийсь єврей порадив йому вступати на медичний. З арабами він так і не здруживсь, бо вони вважають себе занадто "принцами". А заробляти нафтові для дитини йому було теж не до снаги.

Інколи він прилітає туди, до своєї квартири у Хевроні, з килимком та набором пластикового посуду, а ще пательнею, й сідає посеред величезної кімнати, страшенно щасливий, і навіть не курить після того, як ретельно посмакує кожен шматочок.

В сусідський будинок прицільно влучили, й ніхто навіть не розбирав ту купу каміння. Казали, що того льотчика навіть знайшли, й судили так, щоб ніхто не бачив, ув Ізраїлі, або він встиг емігрувати до Латинської Америки, й там жити, жити й жити, й навіть сусіди-араби шкодують грошей подзвонити іранцям. Він готовий заплатити їм за це, а вони кивають "Так, так" і дарують йому брошурки свідків Єгови, від яких він плюється, але ретельно складає у стопочку на полиці, разом з книжками в старих тканевих палітурках, просякнутих міцною американською фарбою.

Тіло, що падає через поріг, ледве схоже на вранішнього Хатіба.

- Подивись мені в рюкзак, - бурмоче, навіть не гикаючи в ароматах того, що йому не можна. - Там купа дротів для машини часу. Облазив увесь бордель, назбирав старих телефонів.... кароче, оті блядюжки, хай би їм повилазило, живуть немов королеви Шантеклеру.

У нього чудовий середньовічний акцент, що я чув на виставах театру "Глобус". 

- Ще раз драпнеш - будеш зашивати їм несамовиті маніакальні поранення цілодобово. Я тебе просив курити нормальні цигарки? Просив чи ні?!

- В мене абсті.... абстіненція, - ніжно обіймає миску з льодом. - Зате як мову поперло.... Назавтра знов забуду. Акцент є?

- А куди він дінеться? Дуже прикольний йоркширський, немов би у тер’єра на вигулі.

- Точно! Там був тер’єр. Одна бля.... жінка не дуже важкої поведінки попрохала мене витягти занозу з лапки її собачки. Мовляв, нагниває, і все таке. Я до собачки, а вона від мене. Так і пробігав три поверхи, збираючи, що під руку втрапить.

Хапаю його за шкірку, тягну до ванни і вмикаю холодну воду. Відпльовується, але терпить, по ходу натираючи обличчя льодяними шматками.

- А тепер скажи мені, найкращий хірург на районі, одну просту річ. Собачка з гнилою лапкою може бігати?

Добрячих півгодини Хатіб незворушно дивиться на чайник. Врешті, мені це набридає. Включаю плиту і ляскаю його по потилиці.

- Їсти хочеш?

- Ще не поперло. Десь через годину вижеру кострулю, шо є. Передивись дроти й телефони.

Падає під стіл і завмирає, ледве дихаючи. Ой, чує моє серденько, не зберу я без нього той манекен. А він ще надумав, аби в нього світилися очі й ворушилися щелепи... . 

- Не звертай увага, - шепоче, - мене потроху відпускає. Руки починають труситися. Глюк, глюк, глюк, а тепер собачка розчиняється. В повітря. Чеширський Кіт. Я все зрозумів. Круто.... Шо він курив? Скажи мені правду, Боткінс! Та скажи ти мені, врешті, правду!

Рвучко зітхає, розпрямляється, немов натягнута пружина, гучно зачиняється в туалеті й вмикає музику на телефоні. Найнизкопробніша західняцька попса, - проте, звуки щастя Хатіба лунають поміж неї багатогранним бек-вокалом. В його рюкзаку, і справді, звалище техногенного непотребу. 

- Хто винний, Боткінс? - висовує почервонілого носа з туалета.

- Я так собі думаю, невиправдані очікування.

- Коли йшов туди, думав, хочу. Побачив, перехотів. Нудно стало. За домом нудно. Вони, мов листя з дерев на вітру. Летять і летять, не мають за що зачепитися. Той шматок заліза не йшов у мене з голови. Я тримався за нього, за паркан, - сам, розумієш? Без наручників.... Я тримався за нього. То було круто, і все.

Вилазить з туалету, стираючи піт з пополотнілого обличчя.

- Оті блядюжки з борделю. Навіщо? Десь там, далеко. Вони непогані, добрі, привітні. Дурні. Просто віддячив, і все.  Ти бачив його кров? Я набрав, а з рани витікало те саме. Дуже густа.... Небезпечно....То був не паркан. Точно був не паркан. Просто підрізали. Не знали, що в нього така густа кров....

Хатіб доплентується до ліжка, падає на нього і голосно хропе. А я сідаю перебирати книжки. Там, серед сторінок, завжди щось знаходиться. Підкреслена мною п'ять років тому фраза. Клаптики паперу, на якому я виводив гіпотези порушень роботи шлунково-кишкового тракту через вади інервації в черевній порожнині. Способи стимуляції роботи печінки, віризки з газет і фотокопії судово-медичних експертиз із детально розписаними причинами смерті. Не так, як це робить Чіччероне. Часом я би відбив йому пальці кришкою від фортепіано, але в нього вдома немає фортепіано.

Не знаю, як кого, а мене жінки в червоному дратують лише в одному випадку - коли хтось плутає реальне життя з матричними кліше. Відчуваю це й страшенно дратуюсь: ну як можна бути настільки забобонними? 

Йдучи вечірньою вулицею, намагаюся уявити собі всі негативні образи жінок у червоному. Це ж яким бичарою тра бути, аби жінка в кольорі, який їй личить, викликала роздратування....

Витягаю з кишені фото, принесене Хетті. І відчуваю неабияке роздратування, намагаючись уявити мою Касю в довгій червоній сукні. Анітрохи не думаючи, вишукую в телефонній книзі номер її мами.

- Доброго вечора. Це доктор Боткінс.

- Невже? Доктор філософії Боткінс? А Кася пішла до кіно.

- Звичайно, не сама....

- Звичайно. А чого ти очікував?

- Та нічого, пані Стесю. В неї є довга червона сукня?

- Хмм, непогана ідея. Ми якраз вирішували, що надягнемо на свято. В Касіної тітки ювілей, дев’яносто років. Як гадаєш, це гідне вбрання на ювілей не дуже старої тітоньки?

Ніхто, крім колишньої тещі, не здатний загнати мене в ступор. Принаймні, зараз я так думаю.

- Передайте отому.... отому, хто він їй там?.... що я все ж таки....

- Та годі тобі, докторе Боткінс. Ваш несподіваний шлюб не протривав і місяця. Тож дістати розлучення було легше, ніж ми сподівалися.Вона сама так вирішила. Так було краще для всіх.

- Так, так, я розумію. Жодних заперечень суспільній думці. Передайте Касі, що я не претендую на її особистий час. Лише хотів пересвідчитись, що червона сукня справді їй личить.

Пані Стеся Щігловськи певний час мовчить, про щось розмірковуючи. Я не кваплю, й вона не кладе слухавки. Власне кажучи, вона терпляча, на диво терпляча. І в неї дуже смачні пироги, особливо, коли вона не сподівається на прихід гостей. 

- Почекай-но, почекай.... А це правда, що в тебе був роман.... із тією зниклою жінкою?

В її голосі - якась занепокоєність, наче це справді турбує її особисто. Не заради Касі. Невже я й справді заслужив на співчуття?

-  Це справді глибоко історична річ. І формується, немов один з вищих проявів Едипового комплексу. 

Хвилина мовчання у слухавці розтягується, мов гума над моєю головою.

- Вілле, послухай... я не хотіла тебе образити. Справді.... я розумію, так, розумію. Це дивовижно. В наші часи.... Це справді дивовижно! А Кася? Вона заслуговує такого ставлення?

Ой ти ж. Звісно, я не мав телефонувати. Тепер я взагалі не маю права поцікавитись життям колишньої дружини. Може, я й справді не вмію розривати отакі стосунки. Вона ж мене зрадила. Чи то я мав бути певним, що вона ніколи більше не повернеться до мене після тих островів, і Лондона з тією клятою угарною квартирою, й усіх моїх копирсань у тому, що їй лише здавалося потрібним для нашої близькості? Краще б я ніколи з нею цим не ділився. Може, й Елісон пішла саме тому - поза інший механізм розпаду стосунків, у яких я, фактично, вимагав у неї ліжка.

- В залежності від того, з ким вона відправилася до кінотеатру, пані Стесю. 

- З черговим слиньком, хай би йому повилазило через вуха. Тільки з такими моя Кася може проявити свій гонор. Дай їй трохи часу. Я розумію, Шопен вже не звучить так, як раніше. Отой Шопен, за якого вона ніяк не може забути....

Так, чудово. Так. Чи то пак, Огінський, який лунав у моєму серці ще годину після нашої першої розмови. Я не мав узагалі до неї підходити? Той, що беріг її цноту, аж поки вона сама не наполягла. Й тоді я знав, що одружуся з нею. І зробив це, хоче неприємне почуття передчасного не відпускало навіть через деякий час після весілля.

- Знаєте, забув. І це теж дивовижно, пані Стесю. Я б хотів, аби між нами зазвучало щось інше. Не менш вічне, і від того не менш нове. Але нічого не чую. Це смертельно?

Знов мовчання, але таке, коли пані Стеся про щось ретельно розмірковує із в'язанням на колінах. Вона полюбляє плести й читати з екрану, чи то дивитись щось там, глибокодумно киваючи, й у її серці, справді, кипить важлива робота. 

На задньому плані вже чути обурене сопіння пана Зденека Щигловськи. 

- От що, - виголошує промовистим тоном, - якщо ти ще хоч раз сюди зателефонуєш....

- Можете не сумніватись, пане Пантофля. 

- Хамло. Розтрикляте бидло.

- Цар уявної гори - чудовий співрозмовник. 

- Та пішов ти, - зітхає втомлено. - Я з того старого лондонського будинку таке повитягав, шо нормально спати не міг цілий місяць. А ти її в те вплутуєш. Нашо воно їй? Оті слиньки висять на її спідниці, немов іграшки ялинкові. А ти хто? Паяц приблудний?!

Породила краля в ніч... . В нього потужний профіль, особливо, коли курить гаванські сигари. Й це порепане обличчя, й вирубаний з граніту ніс із важкенним підборіддям, і сива хвиля волосся, що стирчить у живописному безладі. У них там всюди живописний безлад, але більше ладу. Кася ретельно стежить, аби все було до ладу, їй подобається це робити. 

- Може, й паяц, але хоч не нудний. Жінки цього страшенно бояться, їх затягує в прірву. 

- Тебе не перебазікаєш. То в чому справа цього разу?

- Жінка в червоній сукні. Ота, на мості. Кажуть, в неї червона сукня, з розрізом від коліна. Це правда? Ви ж знаєтесь на місцевих легендах.

Здається, говорю надто багато. Він слухає, важко, сипливо дихаючи. 

- Гидота мерзенна. Тьху ти.... Ой, гидко.... Стесю, дай чогось.... запити....

- Чудово, - пані Стеся полегшено зітхає. - Нарешті, в тебе хоч трохи підвищиться кислотність. Калинове варення, і трішечки морсу. Вілле, ти його більше не питай про ту жінку. Все це вигадки. І до них завжди додають іще щось.... в навантаження. Маєш купляти. 

- Так, - дуже твердий голос в слухавці, - для тебе я пан Щігловскі. Зрозумів, покидьок? Я здатен багато на що. Багато на що. Втопити слинька, дістати слинька, відмити його від мерзоти, жбурнути в мерзоту. А ти сам. Я чув, ти подорожував із нею до Афін. Вона більше не переступить порогу мого дому - втім, подейкують, її вже немає в живих. Наївся сімейного життя, йди собі геть. А хочеш, я дам тобі номер телефону Касюні? Поговориш, як людина з людиною, розкладеш усе по полицях.

- Думаю, вона з цим непогано впорається самотужки. Так, я мерзотник, пане Щігловськи. І от що ще. Кася - маленька дівчинка, і я досі відчуваю відповідальність. Та ви... потішили мене. Заспокоїли. З вами вона стає не менш мерзенною, аніж я без неї. 

І тут я справді відчуваю полегшення - наче мої з Касею дороги на якийсь час зійшлися в одній точці, а потім розділились, кожне своїм шляхом. Але ж як я за нею сумую, саме в цю хвилину....

- Давайте номер. 

Через пару хвилин я майже негнучкими пальцями набираю комбінацію цифр, якої ніколи б не запам'ятав на слух, якби не цей день. 

- Вітаю, це продавець пластикових слюнявчиків. Сьогодні знижка, п’ятдесят відсотків на другу пару, плюс картка постійного клієнта. Пані?

- Щигловскі, - видихає стомлено. - Міг би й не видригуватись.

- А я хочу, хочу видригуватись, пані Щигловскі. Коли відчайдушно дригаєш ногами, стояти на них не так страшно. Ваші каблучки ще цілі?

- Можеш не сумніватись. Я йду додому, бо натерла ноги.

- От і чудово. Хочеш, під’їду на таксі?

- В мене проїзний на метро, хочу проїхатись у тиші. 

Вона так само замовкає, як її мати - тільки раптом, наче згадує, що треба зробити паузу в розмові. Мовчу і я. Певний час, прагнучи дослухатися до неї. 

- Еге ж, дуже тихе місце. Касю, ти хоч одну товстелезну книгу врятувала з того клятого будинку?

- Я цим не займалась. Важко було тягати....

- Розумію, маленька. Що ще тобі важко тягати? Мене, грішного?

- Пташка на хвості принесла, що тебе тягали, хто хотів. Так?

В голосі Касі з’являється надзвичайний смак добре вилежаного відкриття. 

- А я думала.... Ні, я справді відчувала, що ви мої друзі. Ти і вона. Жінка, яка сказала мені один секрет. Значить, ти тепер шукаєш її.... Слиньки - то вчорашній день, Боткінсе. Мене цікавлять чоловіки, набагато старші за тебе. Ті, які дозволяють мені бути маленькою. 

- Он воно що, - сміюся. - Хрін я відрощу ту бороду. Дуже кортить пореготати. А скажи мені, люба Касенько, чи добре тобі буде, якщо приблудний лицар напроситься на службу до царя гори? В мене лишилося тільки це. Аби мене оточували хоч якісь фігури з минулого.

Вона сміється. Так весело сміється, наче уявила мене в кольчузі, шоломі та наколінниках.

- Ти просто ниєш. І, насправді, тобі хочеться її, а не мене. А я буду постійно роздвоюватись між поважним чоловіком та приблудним лицарем, який дивитиметься на мене аж занадто пильно.

-  Пробач, я дурень, але який дурень! Шана слинькові. 

Отепер мені легко сісти в нових джинсах прямо на мокрий бордюр. Закурити, випускаючи м’які, пишні клуби диму в щільну вологу повітря ранньої весни. Й чекати на жінку, яка з останніх сил тягне на повідку лайливого йоркширського тер’єра.

Я сам зателефонував Редонді Джейкобс. Мені не те щоби нудно, а я мусів це зробити. Взявши кави, нахлюпавшись її зо три стакани, зробивши ставки на завершення історії з системними сімейними розстановками. Здається, так зветься метод, яким клінічні психологи згоджуються лікувати поза межами клініки. Кожна необережна думка про Елісон наповнює мене зсередини невимовним болем. 

Я мушу вибачитись - але чому перед Редондою? Хто вона їй така?

- Упс, - пригальмовує на неймовірно старомодних, але кльових “платформах”. - От скажи мені, якого ти тут сидиш, коли моя собака кульгає?

- Нарив п’яту ногу? Редді, я не ветеринар. І от що ще. Згадай, куди ти поділа сумку Елісон.

- Сумку? Ну, це вже занадто.

Сідає поруч, ретельно розправляючи складки своєї сукні. Колір важко визначити під світлом вечірніх ліхтарів, але він, в усякому разі, не дратує. 

- Звичайно, я впевнена, що у хвості немає жодного стравоходу, і навіть натяку на киші. Але ж для тварини хвостик - це більше, ніж просто хвостик.... 

Похитує головою у випалених пергідролем кучерях. 

- Ти образивсь, що я пригостила твого друга шербетом. А чим іще я повинна була його пригощати? Якщо тебе цікавить, де він дунув - то не до мене, і навіть не до дівчат. Я там по кухні, а за свою кухню я відповідаю головою.

Деякий час мовчу, вивчаючи її чорні лакові туфлі з позолоченими пряжками. Підкидає одну вгору, демонструючи беззаперечно недешеві колготки.

- Хочеш в лоба? Я тобі ось що скажу, шатайло. Можеш забрати оте тіло з чорними кривавими плямами з районного моргу. Він усім нам наробив такого лиха, шо навіть копи схопилися за голову. Тільки я не відповідаю за те, що буде після розтину.

- А не буде розтину, Редді Блю. Його поховають з почестями, бо якесь падло встромило йому в ногу отруєного шпинька. І ти маєш знати, що сталося з Елісон. У справі безслідного зникнення їй більше немає кому довіритись.

Піднімається, все так же ретельно розправляючи сукню.

- Щоб я тебе більше тут не бачила. Своєму другові передай, що він справжній кавалер. Не сказав мені жодного грубого слова, навіть попри те, що я працюю на бордельній кухні. Коли не хочеш, я їй не телефонуватиму, але вона телефонуватиме сама. Якщо знайдеться, звичайно. 

Глава шоста

Дивовижа на світанку

Сидіти в машині Редонди не так вже й неприємно. Тут пахне "Хьюго Бос", і це єдина по-справжньому дорога річ, яку вона купує. Все інше - менш ніж лейбли, вона дарма намагається виборювати собі право вдягатись, як їй заманеться. Вона грозиться навіть придбати місцеву газету і писати в ній про культуру, але мені вже моторошно.

Я гальманув її в останню хвилю, коли вона вже збиралася дати по газах. Ні, я не хочу спати з жінкою моєї подруги - ба, навіть картаю себе за те, що припустився такої щурячої думки. Я божеволію, і все. Мені бракує Коца, і я чомусь упевнений, що маю зустріти його там, з Елісон.

В барі холодно й темно, і там сидить всього лише одна білозуба брюнетка, що постійно сюди ходить. Вона ще гребує неграми, але вже давно вільна - хоча, насправді, це мої уявлення про неї. Вона проститутка, й її кімната зверху, її не треба довго вмовляти. Вона переконує, що хоче й кінчає буквально від кожного, і що в неї є презервативи, нерозпаковані.

Я б'юся об заклад, що це не так, що вона бреше. Втім, вона завжди вимита до блиску.

І там, у кімнаті, я роблю з нею те, що зазвичай роблять вони. І чую, що вона, врешті, перестає придурюватись, і замовкає, тільки здригаючись, спочатку біля мене, а потім піді мною, й ми сидимо після всього у темряві, обійнявшись, і вона, врешті, мовчить. А потім каже, що піде звідси, і вже зранку збиратиме речі, й не дозволяє мені взяти її номер телефону. Категорично.

Я її розумію. Хоча, зараз би подався з нею світ за очі, й розпочав би інше життя, й усе таке. Я маю повернутись до темряви власної квартири, й сидіти там, відчуваючи довгоочікувану чорну стіну між мною та Елісон - неначе вона залита від мене у величезний гранітний куб з білими прожилками, й навколо тоненькі прожектори світла. Багато світла, правильно розставленого, що подає рівні тіні й очікувані акценти.

Що ж, тепер я маю час на деякі роздуми. Є привід потурбуватись, чи спить Хатіб - але він спить, зважаючи на декілька спроб йому додзвонитись. Отже, час пройти ще трохи під світлом згасаючих ліхтарів і спуститись до річки.

Її води, як завжди, темні й непроглядні. Я можу дивитись на неї нескінченно, мов на чорне дзеркало віків - аж доти, доки вона не посіріє від перших променів сонячного світла. Навколо - жодного поруху, як тоді, коли ми з кузеном стояли тут і обговорювали його пригоди у пивничці. 

Видіння - не моя стихія, бо я бачу сни, що є логічним продовженням моїх денних роздумів. Алогічним продовженням логічного, такого тісного у своїх спробах збагнути те, що до певного часу не дано. І на цьому місці мені стає так спокійно і легко, наче й не було пережитого за останні дні....

Все минає, повертається і знов минає. Так заведено.

Деякий час мене наче не існує в теперішньому. І це вичищає геть усе накопичене сміття в голові. Усе, що прикипало мене до теперішнього, що проминуло секунду тому....

Роод з’являється так несподівано, що я ледь встигаю перевести годинник на літній час. 

- То ти живий, падлюко, - бурмочу зніяковіло. - Давно тут лазиш?

- На тебе чекав. А ти все не йдеш. Задовбало.

- Як воно, повертатись?

- Та як, як.... Не борсався. Лежав собі тихенько, немов під пеленою. Темна така пелена, трішечки прозора. Видно лише тіні, коли світло дуже яскраве. В операційній....

- А що з тебе витягли? Попечені легені?

- Якраз-то з ними все добре. Мозок розкляк і не хотів керувати тілом. Кажуть, збереглася одна важлива ділянка. Вона-то й допомогла мені вистрибнути. Я не знаю, наскільки вона велика, ота ділянка. Але тепер я інший. Навіть не пояснюю собі, чому.

- Круто. Ти справді живий? Руки теплі.... Кровообіг на місці.

- Був би деінде, мене б тут не стояло, - гигикає, щосили ляскаючи мене по плечу. - Пішли, пивка бахнем. Є одне місце, під відкритим небом. Дуже. Ходімо.

Йдемо вздовж парапету, аж до невеличкого бару під парасольками, роз’ятреними нічним вітром. Гірлянди ліхтарів змушують нас обох зареготати в два голоса.

- О, нарешті, - лисий бородатий дядько накидає нам по великій пластиковій лапші з приправами. - Оцей от лазить тут, немов привид. Все питає, чи білявий не приходив. Якби ти прийшов раніше, я б тобі кухля на голову з пересердя надів.

- Ото ж і кухлі в тебе, - кількома порухами намотую на вилку лапшу й смачно жую. - Слухай, тут є одна справа. На мільйон людських душ.

- Ти так не кажи, затятько. Не тобі душі з пекла викуповувати. Пий пиво й не тринди, доки не врізав. То що там відбулося?

- Препаскудний випадок, дядьку. Якесь лайно повісило на паркан дитсадку табличку “Палац спорту”. 

Лисий замовкає, глядючи невидющим поглядом в темні небеса.

- Роод, ти щось розумієш у цьому патякалі?

- Розумію. Я тією табличкою сідниці прикривав, коли тікав від несамовитого зі шпиньком. Є тут такий нічний привид, чи шо там. Придурок, одним словом. 

Отакої. Пиво й посткоматозний стан, виявляється, чудове поєднання. 

- Де він зараз?

- Хто? - Роод неквапливо потягує з кухля своє темне пиво. - Це розвага така. Будь-якої миті на тебе у темряві може вистрибнути козел зі шпиньком. Він його відкручує від справжньої огорожі, на сувенір. І табличка справжня - ти вгадав, вона існує. Теж відкручена, на сувенір. От уяви собі, недоумок, що якесь лайно бігає вночі й встромляє у людей шпинька, куди побачить. Перед тим довго наточує його, бо парканні шпиньки тупляться від вітру, дощів і наждачки ретельних служниць. 

- Та хай вам грець з вашими маніяками. Того п’яничку штрикнули цілеспрямовано, з-під огорожі дитячого садочка, коли він пхався за пляшкою. Розумний вбивця, що косить під маніяка - не такий вже рідкий випадок. 

Роод повільно піднімається, віддаючи пустий кухоль.

- Ідем, покажу дещо. Тільки не лякайся.

Від оцих його слів мені вже моторошно, - хоч я жодним порухом тіла не показую свого остраху. Роод підводить мене до огорожі темного парку з непролазними кущами.

- Отут знайшли шпиньок. Не той, що відкрутили на огорожі дитсадка. 

- Чекай, - моя голова вже розхитується, мов у самця кобри. - Ти вже знаєш, хто до мене приходив?

- Звісно. Це ж я його до тебе послав. Вілле, після коми я ще не можу повернутись до медицини одразу. А гроші потрібні. Винайнявся охоронцем, бо мене всі тут знають. 

- Казнащо, - бурмочу, тягнучи його назад за столик із пивасем. Тепер доведеться розбиратись, навіщо той кент у шкірянці набрехав нам із Хатібом. Утім, все складається.

- А той шпиньок, значить, у тебе?

- Ні, тобто, так. Це квест, розумієш?

- Он воно що. Схоже, він так перелякався, що по дорозі до мене встиг навигадувати. 

- Не зовсім. Тут є ще один паркан, і зірвати з нього шпенька - лотерея на мільйон. 

Чудово. Поки я впахую, як самоскид, вони тут у квести гуляються. І ховають від мене Елісон, прикуту до огорожі з власної волі. 

- Слухай, Рооде, чому ми деякі речі й досі боїмося називати вголос? От просто скажи, що та приватна територія належить зовсім не аристократові. Тай хай там кому... .

- Бордель, - гигикає Роод. - Чуваче, не їж себе аж занадто. Редонда розповіла тільки мені, бо після коми я неандерталець, і довго не думаю, перш ніж ввалити комусь каменюкою. Ходімо на місце злочину. 

Вони-таки всі змовились катувати мене. Хильнувши пива, я ще якось іду, але поволі перестаю відчувати не лише більш у суглобах, а й самі суглоби. Логіка Роода рубає, немов меч з потужно викарбуваної сталі.

- Ми в Європі, Боткінсе. Тут існують розваги з усвідомленою згодою. Поліція навіть не втручається, бо це їм дорого коштуватиме. А деяким людям просто нудно. На цьому заробляють лікарі, яких потім беруть на олівець, бо вони не стукнули у відділок. Перед такою розвагою потрібно добряче хильнути, то й вони ховають пляшки в екстремальних місцях. Я побачив і чекав на нього. 

- Заздалегідь? Він відкрутив шпенька заздалегідь?

- Аякже. Поки я був на вихідному. Вони ніколи не роблять усе за раз, можна попастись.

Ну звісно. Він попався охоронцеві, й мав померти. Хатіб правий... .

Ми стоїмо біля бордельної огорожі, як двоє лохів, що не мають навіть банківської карти. Одного зі шпеньків, і справді, нема. Сучка Редонда. Вона не могла не знати, що тип у шкірянці поперся до мене, або я вже приписую їй надто багато можливостей. 

Сонце ось-ось почне визирати з-за обрію, й мені захочеться провалитись крізь землю.Уявляю собі, як підтягуюсь на огорожі, а шпиньки не випадають з рук. Тримаються, немов улиті, - ані поруху під пальцями. Підтягуюсь, повисаю на них, відчуваючи, як тіло розтягується, а в хребті ледь чутно звучить рятівний хруст....

- А що ви тут робите? - знайомий строгенький голосок, і я аж підскакую. Хетті тягне за собою розпатланого Чіполліно, що й сам схожий на маніяка. В нього за плечима мішок, і тільки не вистачає сокирки на поясі. Джинси брудні на колінах, наче він уже викопав для когось яму.

- Ми нарили ціле сховище сувенірів. От же ж бовдури! Ані собі, ані людям.

- Чому ж? - бурмоче Чіполліно. - На батьківщині Боткінса за це все можна отримати пивас.

- Не бреши, - кривлюся. - Поїсти, але не обов'язково. 

- Вони готові були знищити кожного, хто просто заходив справити малу нужду, - пищить Хетті. - Просто так, без усякої сторонньої думки! Мовчи, Беніто. Уявляю собі їхні пики, коли вони з'являться за своїм кладом. 

- Неймовірно, - видихаю, простягаючи їй руку. - То що, може, полишиш свою отоларингологію заради кар’єри детектива?

- Еге, - бурмоче Чіполліно. - Ти зараз же везеш її... та хоч до Кнута, тільки не до отого твого... . Ми зустріли його по дорозі сюди. Я мав це витерпіти, доки Хетті слухала його промову. Практикант чортів. Я надто недоброзичливий, так. Мені не вистачає окулярів для чемності, й я завтра ж поїду обирати їх собі без неї. Виїла мені весь мозок за розкидані речі. Коли мій старий перестане вищати на мене, попрошу, аби зробив їй величезну шафу, де багато-багато маленьких ящичків. Замість намиста подарую їй багато-багато маленьких ключиків, а сам сховаюся під ліжко, визбирувати пилюку. Хетті, може, я більше тебе не кохаю?

- Теж мені, відкриття, - Хетті з розмаху жбурляє йому товстелезну зв’язку ключів. - Тут все, що тобі потрібно для щастя. Ти ж хотів бути знавцем усіх різновидів лайна в світі? Уявляю, що ще ти почнеш розповідати під борделем на світанку. 

Вона зникає так швидко, що Чіполліно ледь встигає стулити щелепу. Підкидає зв’язку ключів, ловить її іншою рукою, перекидає і віддає Рооду. Сідає на бордюр і гірко плаче, немов покинута дитина.

- Я просто не доріс, - пронизливо схлипує, - просто не доріс, аби бути з нею.... Мені чогось бракує, так?

- Анітрохи, - посміхаюся. - Йди забери речі з хостелу і переїжджай до нормальної квартири. Хоча б невеликої, але деякий час побудеш в ній сам.

- Сам?! Я так не можу! З Хетті я міг поговорити, доки вона мовчить. Переговорити її, коли вона мені набридає своїми напоумляннями. Зробити вигляд, що її нема, коли вона була поруч. А тепер що? Ні, я так не можу. Я їй потрібен, і вона мені. 

Роод просто бачити й чути не може оці всі шмарклі. Розвертається і йде до скверу, в який не ходить ніхто з порядних людей Хоршема. Чиполліно замовкає майже одразу, лишень блимаючи очима, - тьмяно, як у казкового кота, що на світанку перекидається людиною. Зривається з місця, біжучи так швидко, що я ледь чую їхні з Хетті голоси удалині. 

- Слухай, ми справді два стариганя, - штовхаю Роода під бік. - Хай там що, але кохання - річ, яку не можна вивчати. Нудний?

- Страшенно. Йди спати, доки я тебе не прибив.

Дрімаю, притулившись до холодного автобусного вікна, весь час, поки не дістаюся мого кварталу. Нічні туристи - дивні люди. Їздять мовчки, вдивляючись у кожну деталь міста, що загадково змінює вигляд під щільною пеленою хмар над обрієм.

Мені б довелося йти пішки, якби не цей туристичний автобус. І ладно б наші - місцеві ж. Південні англійські східняки, в них перших зриває клепку від надміру традиційного способу життя. Втім, я молив Бога, щоби в жодного з них не розболівся живіт. 

Хатіб дрихне, аж гай шумить. На кухні хтось погримує посудом.

- Мама, - шепочу, не вірячи своїм вухам. - Мамо! Мамусю!

Вона притискає мене до себе щосили, обмацуючи моє завітрене обличчя. Вдивляється в очі, плаче, немов побачивши у них щось, віддавна знайоме. Тепер я можу ридати, скільки завгодно - без жодного сорому за невчасно пролиті сльози, бо вдома хтось чекає.

Хоч би вона не здогадалася, де я був цієї ночі. Часом здається, що вона вже не сприймає всерйоз жодного епізоду мого особистого життя. 

Потім я довго, але поспіхом п’ю чай, невпопад розповідаючи, де був кілька місяців, що ми не бачились, і що зі мною сталося. З уривків моїх кострубатих фраз вона примудряється розуміти більше, ніж я хочу сказати....

- Мамо, я її втратив. Ту жінку, яка була схожа на тебе.

Довго мовчить, вдивляючись у мої заплакані очі.

- Її більше тут нема, Вілле... Ця порожнеча довго затягується....

- Ніколи вона не затягнеться. Так порожньо, немов половину мене відтяли заживо. А я навіть і не спромігся щось зробити. 

- Неправда. Ти щосили намагався зробити все, аби відчути себе переможцем у завідомо програшній ситуації. Уяви собі, що вона залишилася живою. Кому б тоді кортіло зжити тебе зо світу?

- Нікому, мамо. Нікому. Той чоловік теж не був тим, за кого себе видавав. І він до певного часу вірив, що перед ним саме та жінка, яку він утратив.... А вона була моя. 

- Значить, дійсно твоя. Скільки їй років?

- Трохи старша за мене. Зовсім трішки. Мені вже тридцять п’ять, мамо. Ти віриш?

- Вірю, чому б ні? - посміхається, наливаючи мені чергову чашку чаю. - Кася тобі ніколи не пробачить.

Як я люблю цю жіночу логіку, особливо, у виконанні моєї мами. Вона неначе в засідці, й вичікує, коли в мене можна встромити шприца для аналізу пива в моїй крові. Випоює мене чаєм, аби я, врешті, перестав казитись і захотів її парових котлет. Я просто-таки навчив її готувати парові котлети, хоча вона обожнює смажені стейки і завжди мене ними спокушає.

- Мамо, - вимовляю напрочуд спокійно, відрізаючи ніжичком шматочок від тосту. - Схоже, Кася збирається заміж. Чи ти певна, що вона тобі про це не казала?

- То це тебе дійсно турбує? Чи втрата жінки, яку ти не хочеш повертати через острах власного роздвоєння?

Майстерно заганяти в цілковиту мовчанку - так, це талант моєї мами. Сидить і посміхається, хоч би що. А я мовчу, немов останній бовдур в світі непередбачуваних жінок.

- Ось що, - рішуче піднімаюся з-за столу. - Приглянь за Хатібом, аби він знов кудись не рвонув напівсонний. А я покопирсаюсь в його рюкзаку. Ти ж не проти?

- Аби він був не проти, але то вже ваша справа.

Відчайдушно, немов хапаючись за останню соломинку в бурхливому морі, риюсь у звалищі старих телефонів без жодного натяку на робочий стан. Ледь вірячи своїм очам, вихоплюю з купи технологічного непотребу знайому “жабку” й щосили тицяю пальцем у продавлені кнопки.

Екран ледве здригається тьмяним світлом. Набираю всі номери по черзі, - доки тихий, сонний голос не оглушує мене, мов грім.

- Де ви його знайшли?

- Там, де тебе нема. 

Хвилинне мовчання зависає над моєю головою, немов сокира.

- Звісно, як я могла забути. Хатіб телефонував мені з цього номера. І писав.

Вона ше гірша за мою маму. Тепер я відчуваю себе студентом ясельної групи. 

- Елісон, я не хотів..., - ледь змушую свого язика ворушитись. - Я був певен, що... .

- Я теж. В усякому разі, мені так повідомили. Втім, патологоанатоми не завжди роблять розтини - медична конспірологія, чи не так? У мене диплом Афінського університету.

Сподіваюся, вона хоч дасть мені ще хвилинку помовчати. Якщо я колись хотів убити Чіччероне, то зараз не шкодую, що ми поза стінами операційної. Ще не вистачало довічно сісти через таке падло.

- Що ти там казала про психосоматику?

- Нічого, - вона позіхає, й ми зараз посваримось. Та я вже на коні.

- Елісон, ти справді вважаєш, що його думки цінніші за мої?

Тепер мовчить вона, й я знаю, що вона почувається винною, - та є ще щось... .

- Чому, Елісон?

- Я була певна, що ти повернешся до Касі. Не хотіла позбавляти тебе права вибору.

Он воно що... . Схоже, пан Стаднік прагне володіти знайомими жінками без обмежень. Він і справді, зараз мені схожий на заздрісного хлопчика в пісочниці.

- І що тепер? Ми знову друзі, чи я вже не маю права навіть поснідати з тобою?

Вона сміється. Господи, як славно вона сміється, коли просинається. Так, я мазохіст, але на власні очі хочу побачити, що в неї хтось є. 

- Слухай, - каже абсолютно буденним тоном, - ти можеш прямо зараз підійти на зупинку? На ту, де ти виходиш зазвичай?

- Ще скажи, що знаєш, де живу.

- А я живу поруч, просто виходити стала не так давно. Віриш?

- Вірю. 

Застрибую в кросівки, накидаю куртку на плечі. Не чекаючи на ліфт, біжу на перший поверх, прислухаючись до шуму машин на вулиці. Набравши повітря в легені, неквапливо виходжу, вдивляючись в чорні стовбури дерев на фоні далеких ранкових пейзажів.

Її нема. Знов нема, тому що тут її не могло бути.

Повільно підхожу до автобусної зупинки, не маючи про що згадати. Туман осідає на віттях дерев сріблястими краплями. А потім сонця стає все більше і більше. Немов холодний, порожній світ раптом наповнився земним теплом.

Елісон обіймає мене так міцно, що я ледь не божеволію від бажання сховатися в її гнізді, - але ховатись більше не потрібно. Я звільнив заручницю гри в мовчанку, й наше вибачливе мурчання ледь не позбавляє мене розуму вдруге.

Ми повертаємось, тримаючись за руки - в квартиру, де Хатіб ретельно прибрав за собою, а мама залишила на сніданок пиріг від пані Стесі. 

“Я отправиль всьо, шьто ви тащілі, хазяйке балонкі”

- Сам ти болонка, - гигикаю, немов укурок. - То ж був різеншнауцер!